“Чого тільки люди не понавигадують! Звідки це в Почаївській Лаврі взятися святому, який лікував українських повстанців?” Однак житіє преподобного Амфілохія руйнує стереотипи і штампи про “московських попів” чи “бандерівців-розкольників”.
2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого (після Йова Залізо, подвижника XVII-го сторіччя) святого –преподобного Амфілохія.
фВходження до лику святих – особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі – поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.
Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища – кліру, монахів та церковної пастви.
У такий спосіб їхні християнське смирення та Любов проходять випробування. Власне, таким був і життєвий шлях Амфілохія Почаївського.
Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати.
Одного разу за завданням “органів” його намагався вбити навіть рідний племінник, кинувши взимку напризволяще в лісі. Святого врятувала своїм диханням собака.
Утім, до Йосипа – так звали старця перед постригом у схиму – цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам’ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.
Коли ж 1971-го року старець помер, багатотисячне юрмисько зібралося на його похорон, усупереч усім заздрісникам з монастирської братії.
Сам Йосип ще за життя заповідав: “Як я помру, приходьте до мене на могилку, я почую ваші молитви. Беріть з могили пісок – він буде цілющим”.
З описів випливає, що так і сталося. Тіло дістали нетлінним, а на могилі зцілюються так само, як і за його життя – в радянські часи до Йосипа їхали люди з усього СРСР, навітьдонька Сталіна Свєтлана Аллілуєва.
Його біографія є ще драматичнішою, ніж біографія старця у фільмі “Острів”.
Він виганяв радянських міліціонерів із Троїцької церкви Лаври (не давши перетворити її на склад), воскресав мертвих, втрпаляв у псхилікарню і неушкоджений виходив з неї… Його розстрілювали, хотіли скинути з монастирського парапету, не пускали в його село автобуси (щоб припинилися прощі)…
Але люди все одно ходили до старця, і серед цих людей були й чільні діячі КПРС – бо Йосип-Амфілохій був справжнім “експертом” того часу з вигнання бісів і зцілення хвороб тілесних.
Саме про Амфілохія мені випала можливість записати напрочуд цінні спогади, які, сподіваюся, допоможуть спростувати чимало стереотипів.
Цю дивовижну історію я почув на Тернопіллі краєм вуха ще кілька років тому, однак не надав їй особливого значення.
“Що там тільки люди не понавигадують! – подумалося мені. – Звідки це в Почаївській лаврі, російському форпості, взятися святому, який лікував воїнів УПА?”
Проте цієї осені – символічно, що якраз на Покрову – я довідався, що свідок тих подій була вихованкою мого власного діда.
Крім того, вона вважається у своїй окрузі моральним авторитетом; до неї й досі звертаються за допомогою та порадами – і життєвими, і політичними.
Скажімо, коли нещодавно місцевий виборчий штаб одного з кандидатів став поширювати відозву на його підтримку, то насамперед звернувся за підтримкою до цієї жінки, яка живе в Почаєві неподалік лаврського цвинтаря.
Воно й не дивно. Адже Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувачавійськової округи «Богун» (УПА-“Північ”), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.
Тиха вуличка від Лаври до монастирського кладовища, у каплиці якого мешкав і де був похований преподобний Амфілохій, пролягає прямо повз її ошатну хату. По дорозі тут можна помилуватися й древньою липою, яку посадив ще сам Іов Залізо. Дивні збіги одразу дивують своєю символічністю.
Почувши гуркіт мого автомобіля, жвава пані Марія, щойно відстоявши недільну службу, миттєво вибігає на ґанок. Ми проходимо у невеличку світлицю.
Перше, що зауважую на стіні – традиційна для мешканців Західної України ікона “Таємна вечеря”. Умостившись у зручні крісла перед журнальним столиком, одразу переходимо до розмови.
– Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія “руського”, а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, – розповідає пані Марія.
– Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час – я його називаю героїчний час – отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.
Колишня розвідниця й досі дивується, коли чує різноманітні фантастичні історії про УПА. Адже підпільники з різних бойових частин часто могли не знати не те що один одного, а й розташування криївок.
Кожна партизанська “трійка” мовчки виконувала свої завдання, тільки подумки здогадуючись, що хтось із їхніх друзів чи знайомих також задіяний у боротьбі.
Власне, однієї березневої ночі 1945-го “друкарці” Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.
Бій проти енкаведистів відбувся між сусідніми з Почаєвом селами. Тринадцятеро бойовиків загинуло, троє поранених залишилися лежати в лісі.
– Я, саме йдучи в розвідку зі зв’язковою, дісталася до сусіднього хутора, – розповідає далі пані Марія.
– Аж раптом у хату, де зупинилися, убігає незнайома мені підпільниця й запитує, киваючи на мене: “Хто це така?”
Зв’язкова відрекомендувала мене: “Це від Енея”. Нам розповіли про поранених і запитали, до кого можна звернутися за допомогою.
Добре знаючи старця Йосипа, я відповіла, що допомогти може тільки він. Відтак одразу попрямувала назад у Почаїв.
Старець миттю відгукнувся на її прохання. Єдине, що запитав: “Де хлопці, куди йти?”.
Розвідниця побігла наперед. Жінки ще не встигли перетягти поранених у найближчу криївку, як Амфілохій прибув на поміч.
Помолившись, він звернувся до секретарки Енея:
– Зараз я відвернуся та дещо зроблю, але запам’ятайте: про це ніхто не повинен знати.
– Отче Йосипе, то є конспірація, – відповіла дівчина, відступивши крок назад. – Про те, що ви тут були, не дізнаються навіть наші бойовики.
З того дня монах лікував бандерівців. Підпільниці перенесли хлопців у хату на краю лісу, де відбувся бій. Аби довколишні мешканці нічого не запідозрили, Амфілохій ходив до поранених у мирському одязі та без довгого волосся, приховуючи, що він монах.
Пані Марія навіть пригадує, як лаврські ченці робили йому зауваження, допитуючись, де його коси. Тільки через рік вона здогадається, що отець Йосип тоді не обрізав, а – “замаскував” своє довге волосся, обов’язкове для чернецтва як символ зовнішності Христа.
Підпільниця ще раз зустрінеться зі святим 1946 року – якраз напередодні свого арешту – на його рясу спадатимуть ті ж самі сиві коси. Тим часом зцілені повстанці братимуть участь у нових боях.
– Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, – завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. – Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв’язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.
Однак наша розмова на цьому не завершується. Пані Марія розповідає, як Амфілохій згодом передавав ліки й для іншого повстанця, що захворів на запалення легень. Тоді вона виходила на нього через свою старшу подругу “тьотю” Зіну.
В оповідях пані Марії фігурує чимало жінок, разом з тим і її мати. Ніби читаючи мої думки, вона веде мову далі:
– Такі були часи. Діти виростали, і навіть не здогадувалися, що їхні матері по ночах носять “грипси”(шифровані записки – Історична Правда).
Розповідь колишньої розвідниці доволі емоційна; вряди-годи вона похитує вказівним пальцем, і я мимоволі звертаю увагу, що він у шрамах. Пані Марія не соромиться їх показувати:
– Це від тортур. Бачите, отут мені забивали в пальці цвяхи. Коли вам кажуть, що в УПА були зрадники, не вірте. Не було зрадників. Але не кожен був здатен витерпіти такі знущання. Люди ламалися, і це правда.
Колишня “друкарка” Енея розповідає про власний арешт, допити й те, як зуміла до останнього відкидати всі звинувачення. Згодом на неї чекали шістнадцять років воркутинських таборів.
Деякі світлини із заслання за стилем, виразами облич та одягом одна до одної схожі на ті, що збереглися після того ж воркутинського ув’язнення мого діда.
Поки я міркую над цими химерними плетивами долі, пані Марія раптом знову заводить мову про святого Амфілохія, своїми подальшими словами, ніби підкреслюючи, як багато в житті несподіванок та незбагнених обставин.
Одразу після ув’язнення, достоту, як і перед ним, вона знову зустрілася зі старцем.
Потрапивши в автомобільну аварію, жінка прийшла до нього за зціленням – виснажував головний біль. Побачивши “добру знайому”, Амфілохій спершу довго дивився на неї, а потім радісно всміхнувся та привітав:
– Дитино! Ти є?! Є!
Йому на очах забриніли сльози. Наступного дня “тьотя” Зіна передала пані Марії враження старця від їхньої зустрічі.
Амфілохій плакав, постійно повторюючи: “Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає…Вони повернулися, вертаються з каторги”.
“Чи не молитвами святого Амфілохія цій жінці вдалося отак вистояти в житті? – подумки запитав я себе, вислухавши цю розповідь. – Але невже в тому “всеруському” православ’ї – як нам звикли його підносити – і справді була людина, чи точніше святий з таким минулим? Це ж цілковито ламає всі світоглядні стереотипи, які втовкмачуються багатьом нашим вірянам через книжки та брошури відповідного змісту”.
Цього разу я вже нітрохи не дивуюся, коли метка розвідниця читає в моїх очах ці сумніви:
– Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї”.
Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв’язані та яким найдужче довіряв. Отець завжди молився за всіх нас та повторював:
“Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся”.
Ми живемо в полоні стереотипів і штампів. Історія дає нагоду нам ці штампи розбивати.
На фото: Марія Антонюк (крайня праворуч) з бойовими подругами на могилі повстанців у колишньому штабі УПА
Джерело: tenews.te.ua
