А ми з рабства таки вирвемось!

Тільки-но якась оказія трапиться в Україні чи з Україною, одразу десь у Більдерберзі, Давосі чи Нью- Йорку, від якого рукою подати до Тель-Авіва, збираються світові мільярдери і глибоко сумують з приводу наших грандіозних успіхів. Тепер ось, зокрема, через стрімкий зріст вітчизняних реформ.  Того й гляди, скоро всі крайні місця у світі позаймаємо – таку вісточку з ООН передали. Не сумніваюсь, і ніхто у зворотному не переконає, хоч би пси траву їли, що і в офісах світових розвідок на видноті діаграми нашого росту. Діє злагоджено і північний цар з нашими внутрішніми агентами. Він посилає ешелони з амуніцією і феесбешників, а «местниє» у столиці так ворушать мускулами, що аж прикордонні мури тріщать. Все через заздрощі! І мільярдери, і шпигуни-бретшнайдери, і сусідська «матушка», котру не варто «умом… понять», а слід, як унтер-офіцерську вдову, відразу міряти аршином, накладають свої лекала на українські гори, поля і води, ценькають ножичками, орудують сантиметром. Тут підріжуть, там наточать, бо дуже нам помогти хочуть. І роблять це давно, регулярно й успішно. Тепер з цим ніхто не криється  і за наявності модерних комунікацій та інформаційних бомбовозів,  українцям справляють бучне весілля заочно. Всупереч владному оптимізму деякі редактори, аналітики, політологи й екстрасенси до того ще й видають такі прогнози на завтра, що бідному християнинові хоч сядь та й плач, або втікай за кордон. Отак тиснуть зусібіч, щоби посіяти страх і зневіру. Але ж, люди добрі, ви забуваєте, що не всі згідні падати у відчай, що гроші для багатьох українців – сміття, що кожна особина має індивідуальний запас витримки і для багатьох є святими поняття віри і обов’язку, що навіть в умовах радянсько-фашистських репресій були здатні до протестів. І робили це іноді досить винахідливо й оригінально.
Було це за «прекрасної і сильної» УРСР, а протестант ніби під совітську юрисдикцію не підпадав. Може, за кордоном проживав, а може… хто знає. Отже, якийсь Петро Собків написав з Канади листа до газети «Радянська Україна», що була органом ЦК КПУ, Верховної Ради і Ради Міністрів УРСР. У своєму посланні тужить за рідним краєм і просить надрукувати у «часописі» його першого вірша. Зазначає, що дехто там, за океаном, недвозначно натякав на те, що його вірша не надрукує радянська газета,  бо в ньому згадується слово «Україна». («Єщо чего», – хмикали гебешні цензори). «Але – пише П.Собків, – ці люди відстали, мабуть, на 100 років від життя. Я не буду ображатись, якщо Ви цього вірша не вмістите через його літературну недосконалість, хоч буду вдячний, якщо Ви пришлете мені Вашу оцінку цього вірша. Буду також вдячний, якщо пришлете мені примірник газети, в якому буде мій вірш, якщо Ви вирішите його надрукувати». Не дивуйтесь, добрі люди, що так розлого цитую одкровення початківця, подібне послання якого могли з легкістю викинути до сміттярки. Але ж перед нами не якийсь віршомаз з Тернополя, а гість з Торонто, котрий вийшов на двобій з цілою ватагою кадебістів і їх газетярської братії.
Аби продемонструвати «мерзенній купці українських буржуазних націоналістів, що отаборилась за океаном»  свою «демократично-прогресивну» сутність, редакція «Радянської України» виносить свій великодушний вердикт: «Вірш Петра Собкова важко назвати цілком досконалим з точки зору літературної майстерності. Але він має іншу – не меншу – громадянську цінність». В гебістів тремтять коліна, бо ж  вірш з Канади, звідки не часто пишуть, і у ньому слова: «Свобода є лиш на папері, калитка тут – і Бог і цар, Акули жадні – мільйонери, Людей, трактують, як  товар». Ось у чому сенс! Друкують під рубрикою «Лист з-за океану» «Слово далекого друга» з редакційним коментарем і вірш під назвою «Дума канадського українця». Кілька рядків у кінця вірша пильні коректори вилучили, зате їм, певно, найбільша винагорода дісталася. Причетні до спецоперації, що залучили ймовірного помічника з ненависної Канади, який ще може знадобитися, п`ють по сто «наркомівських» грам і йдуть шукати решту. У редакційних вікнах «особого отдєла» ще довго світяться вікна, і який-небудь посивілий «полковник Зорін» складає звіт «о  продєланной работе», а в обласних центрах друкуються мільйонно екземпляри першої компартійної газети, яку передали з Києва по фототелеграфу. Наступного дня в редакції страшна паніка, і туалети не здатні обслужити всіх бажаючих. Бо вірш Петра Собківа, що надрукований 14 березня 1965 року в «Радянській Україні», є міною під будівлею Совєцького Союзу. Це – акровірш, у якому перші букви у рядку творять слово або речення. Отож, читаючи зверху вниз початкові букви «думи канадського українця», отримуємо заклик, що має справжню «громадянську цінність»: «на москалів, ляхів і юд ножі точіте там і тут».
Кажуть, що у нас нового Майдану уже не  буде, бо люди остерігаються порушити і так крихку українську державність, бояться, що масштабними протестами може скористатися ворог – зовнішній і внутрішній. Та й народні зрушення не дали очікуваних результатів, бо не отримали схвалення і визнання нагорі. Були, правда, вимушені нагороди за доблесть, пролиту кров і віддані життя, але не було жодної кари бездарним воєначальникам і агентам Москви, котрі спланували масові вбивства українських вояків. А на війні, як на війні – крім героїв, є ще й мародери. Коли героїчна більшість йде в атаку на ворога і навіть лягає трупом, окремі, хитренькі, з убитих персні знімають і годинники з їхніх кишень витягують. Дехто на АТО збив великі капітали – інформація про це вже сьогодні вилазить. Найнебезпечніше – це агенти ворога, котрі пролізли до керівництва держави, найсумніше, коли здеморалізований і обкрадений нарід своїми ж руками садить їх в урядові крісла. І ще: ворогам для шпигунства годяться навіть колгоспники, але найбільш бажані – то депутати і міністри.
Викликає тривогу масова еміграція на заробітки, що стала, як давно помітив незабутній Любомир Гузар, наслідком спланованого економічного геноциду. Кажуть в народі: одних найпатріотичніших вистрілюють на війні, інших, найздібніших і найздоровших, витісняють за кордон, а хто ж тоді буде Україну розбудовувати? В тій еміграції є ще й облагороджуючий момент для явного та ймовірного окупанта. Не хочете, українці, то й не їдьте, а тому виходить, що і Росія, і Польща дають зарібок і рятують нас від голоду, чи не так? А чому ми самі не створюємо робочих місць? Бо ринком праці керує купка олігархів, яким українська людина й українська державність до одного місця. Чи є серед них хоч би один етнічний українець? І в Росії є олігархи, і там вони обдирають народ, але свої мільярди ділять на троє – собі, ВВП і Расєї-матушкє. Є і в Польщі один олігарх, але його так контролюють… А взагалі країна, у якій править олігархат, приречена на нужденне існування, а Україна – ще й на втрату державності. Концерни, холдинги і т.д. – це все зручно для урядовців, котрі збирають данину, а дрібний і середній бізнес, фермерство – це робочі місця і покращення людського життя. Недаремно в Польщі і ситніше, і веселіше. Отже, олігархи в Україні діють на шкоду народу і держави! Тож влада, котра неодноразово обіцяла стати олігархам на хвіст, мусить щось робити. В питоменній Америці і в Америці Латинській ненажерливих бандитів просто відстрілювали.
Оскільки завели мову про агресію, диверсії, шпигунство, що чиняться проти України, то мусимо захищатися та на Бога сподіватися. Росія, кажуть, змінюється, атеїзму вже не проповідує і священиків на царських вратах не розпинає, а Путін навіть хреститься. Одначе Леніна з мавзолею не виносять, певно, щоб ВВП не було самотньо. Хрестяться москалі і моляться, проте «молитвами» цих «ревних християн» убито тисячі українців, котрі захищали свою землю. Але ставлення до Патріарха московського у ціні таки виросло. Якщо Сталін дарував якому-небудь Пімену полотно на підштаники, то вірний послідовник Йосифа Віссаріоновича обдаровує Кіріла годинником за кілька мільйонів доларів. Оце і є справжня сутність московської церкви і московської віри. Тепер ось братня Польща зарезервовує робочі місця для 5-ти мільйонів українців. Чому саме українців, чи не вигідніше було б зустріти у Варшаві зо 5 мільйонів мусульман? Може, їхня праця була б дешевшою? І чи не попахує це демографічною диверсією і «тихою агресією» стосовно України? В той час, як вічно ворожа Москва топче схід України, Польщі, певно, закортіло відхопити Захід. Але не забувайте, захланні сусіди, що в вашій історії вже подібний прецедент був. Коли Гітлер з Муссоліні, Чемберленом і Даладьє добивали у 1938 році Чехословаччину у Мюнхені, то і Польща стояла напоготові з ножем, щоб і собі відкраяти прикордонний Тешін. А що з того вийшло? Настав 1939 рік і Польща… розпалася. Спільними зусиллями народи зуміли загнати в пекло лише одного диявола. Другий московський озброюється, чатує на здобич, і орієнтири в нього не змінилися. А з 5-ти мільйонів українців у невизначеному майбутньому за умови належної обробки можна створити Армію Крайову, Армію Людову, батальйони хлопскі і ще купу військових з’єднань, кинути їх на завоювання бодай Галичини. А польські генерали мусили б стояти на узвишші і, підсміюючись, командувати: “Хлоп на хлопа жуцайсє!»
Ярослав ДЕМИДАСЬ