Неля Дриботій про прозу, поезію і образотворче мистецтво

Коротенькі оповідання Нелі Дриботій – майстрині художнього слова – занурюють читача в казкову атмосферу мальовничого українського села, знайомлять із яскравими персонажами, прототипами яких є реальні люди. Цьогоріч письменниця є номінанткою на премію ім. С.Будного. Про її літературну творчість та інші таланти і буде сьогоднішня наша розмова.

«Бог нам дає талант, але на нас лежить відповідальність: чи розвиватимемо його, чи закопаємо в землю»

– Пані Нелю, розкажіть, коли і як з’явилося бажання писати?

– Я народилася в селі Славна, що на Зборівщині, в родині будівельника і кравчині. Навчалася на філологічному факультеті ТНПУ ім. В. Гнатюка, живу і працюю в Тернополі. Довелося спробувати багато різних професій: касир, продавець, помічник вихователя, адміністратор. Задумувалась і про роботу в школі. Сьогодні розмальовую новорічні кулі на фірмі «Ірена Ко». Саме така робота відповідає моїй творчій натурі, допомагає їй розкриватися. Іноді нам дають конкретні малюнки, іноді образи для іграшок можу обрати сама.

З раннього дитинства любила читати книжки. Навіть просила батьків, аби доручали мені пасти корів, адже так я й по господарству допомагала, і мала багато часу на читання. Корови  паслися, а я з книжкою в руках мріяла, що колись, як вийду на пенсію, стану письменницею. Чому саме на пенсії, вже й не пам’ятаю. Можливо, вважала, що тоді матиму багато вільного часу (посміхається). Але писати почала раніше. Ще в школі вчителі хвалили мої твори. Якось мама дала їх прочитати своїй сестрі Галі – моїй цьоці (тітці – авт.), яка працювала вчителькою української мови та літератури і теж гарно писала. Для мене, малої, то був дуже хвилюючий і трепетний момент, бо цьоця для мене – неабиякий авторитет, її слово багато важило. Вона похвалила мене, але й дала деякі зауваги й рекомендації, які використовую дотепер у написанні есеїв. Цьоця Галя була мені дуже близькою людиною по духу, часто цитувала класиків, а в різних життєвих ситуаціях наводила приклади з літератури. А ще баба Олена – татова мама – розповідала про родичку зі Львівщини, яка писала вірші. Її імені, на жаль, не запам’ятала.

Публікуюся зі студентських років у місцевій пресі. Мої твори надруковані в різних альманахах. Звісно, не відстаю від прогресу – викладаю свої оповідання в Інтернеті.

– Звідки черпаєте ідеї? Люди, про яких пишете, реальні?

– Так, і люди, і їхні історії – реальні. А ідеї самі з’являються, це може бути звичайна розмова, чи мимохіть почутий діалог, надихає природа, поезія, Біблія, люди. Напевно, це Бог нам дає талант, але на нас лежить відповідальність: чи розвиватимемо його, чи закопаємо в землю.

– У вас дуже колоритна мова. Звідки такий потяг до діалектних слів і виразів у філолога за фахом?

– Так, мені подобаються діалекти, бо то моє, рідне. Люблю їх також вживати у творах про село, дитинство, щоби передати ту атмосферу, в якій виросла.

Звісно, на уроках у школі, на парах в університеті, та й у побуті завжди намагалася розмовляти чистою літературною мовою. Так само грамотно пишу в різних документах, ділових листах, в інших творах, в яких діалектні слова чи вирази можуть бути недоречними. Наша мова дуже багата, вишукана, її потрібно плекати, а не засмічувати помилками. Проте помічаю, що іноді діалекти так і просяться на волю в невимушених розмовах. Якось кажу до сина: «Дай мені лижку». А він, здивовано: «Що то таке?» Кажу: «Ой, ложку, то просто в нас вдома так казали».

– У вашому творчому доробку також є вірші. А до чого більше лежить душа – до прози чи до поезії?

– Напевно, таки проза мені ближча, рідніша. Вірші є, правда, вони «приходять» нечасто. Кожному новому твору радію, бо коли його пишу, наче оновлююсь, оживаю. Творчість надає життю сенс. Відгуки читачів дарують енергію. Позитивні окриляють, а критичні спонукають щось переосмислювати і зростати.

Мріяла стати художницею

– Тепер – про ваші картини. Ви спеціально навчалися образотворчому мистецтву? Які стилі і техніки живопису вам близькі?

– Мені дуже подобається малювати природу, квіти, зимові пейзажі. Я не маю художньої освіти, тому так добре не розуміюся на стилях і техніках, малюю те, що йде зсередини. Якось задумала малювати пізню осінь, а рука повела у зиму. Вийшов затишний зимовий пейзаж. А якось малювала сільський пейзаж, подивилась на кінцевий результат – а це ж хата моєї баби Люби! А я цього не планувала, лише малювала те, що йшло від душі, з серця.

Вчуся малювати, переглядаючи відеоуроки на ютубі. Колись таки мріяла стати художницею, але батьки не підтримали мій вибір, тому я обрала філологічний факультет. Відколи себе пам’ятаю, завжди малювала: фломастерами, олівцями, фарбами, а коли не мала чим, то брала слоїчок (баночку – авт.), пензлик і малювала вдома на воротах чистою водою. Такі малюнки швидко висихали на сонці, але малювала, знову й знову. Впертою була (сміється). У школі теж гарно малювала – і собі, й однокласникам. Одного разу вчителька з малювання, перевіряючи наші альбоми, сказала: знову Нелиних малюнків у пів класу (посміхається). Вона вже впізнавала мій стиль.

Час від часу під настрій хочеться трішки змінити обстановку. Тоді розмальовую стіни. Мій син з радістю в цьому допомагає. А ще мені подобається надавати яскравих барв одягу. Малюю по ньому такими фарбами, які не змиваються під час прання.

– Образи, що постають на полотні, спочатку були словесними чи візуальними, чуттєвими? І чи ваш художній талант якось пов’язаний з літературним?

– Ніколи над цим не задумуюсь, просто творю. Гадаю, що таки пов’язані, бо і фарбами, й словами передаю стан моєї душі.

– Чи плануєте видати збірку творів й організувати власну художню виставку? Якщо так, то що буде раніше?

– Так, звісно, збірка – то моя мрія. Вона вже готова, укладена, відредагована, але я ще не знайшла фінансування, тому й затримка. Вірю й упевнена, що книжка таки побачить світ. А щодо художньої виставки, то поки не задумувалася над цим. Більше сил і часу завжди вкладала у письмо. Можливо, колись вона таки буде.

«Виховательки кажуть, щоб я був чемний, бо в мене мама – письменниця»

– Ви – членкиня обласного літературного об’єднання. Що для вас це значить?

– У 2019 р. моя цьоця Ганна Бебих подзвонила мені і радісно сказала, що познайомилася із поетесою Надією Кулик, якій розповіла, що її племінниця (тобто я) теж пише. У телефонній розмові ми домовилися піти разом на літоб’єднання. В моєму житті це була вагома подія, бо до того свої твори я читала лише друзям, родичам. Дуже хвилювалася, коли вперше виступала перед авторитетним письменницьким товариством. У дечому мене покритикували, але сказали, що іскра Божа є, треба розвиватися. Відтоді я краще стала писати, сама це бачу, це помітили мої друзі. Мені подобається творча письменницька атмосфера літоб’єднання, тут я отримала підтримку, поради, настанови.

– Творчість, напевно, займає багато вашого часу. Як ставиться до цього ваш синочок?

– Так, це правда, письмо потребує часу й тиші. Британська письменниця Вірджинія Вульф про це сказала так: «Жінка, яка хоче писати, має мати власну кімнату і трохи грошей». Це свята правда, хоча реалії життя не завжди відповідають бажаному. Пишу у вихідні або ввечері, після роботи, інколи – зранку. Якщо прийде натхнення, то й уночі, але дуже рідко. Син Іванко, якому зараз сім років, знає, що коли мама пише, треба поводитися тихенько. Часом йому набридає і він запитує: «Ще довго? Ну ще скільки?» (сміється). Але ми з ним постійно знаходимо компроміс: або домовляємося щодо часу (наприклад, одну годину мені не заважати), або я роблю перерву, якщо йому щось конче потрібно. Якось сказав мені (він тоді ще садочок відвідував): «Мамо, ти собі пиши, писати можна, але поменше того всього викладай в Інтернет, бо то читають мої виховательки і потім кажуть, щоб я був чемний, бо в мене мама – письменниця. А я не хочу бути чемним» (сміється).

Я була тихою і спокійною дитиною: малювала, бавилася ляльками, а син – моя протилежність: енергійний, жвавий, рухливий. Пригадую, Іванко запитав мене, кого я хотіла більше: хлопчика чи дівчинку. Я відповіла, що дівчинку, бо дівчачий світ мені знайомий, тож трохи побоювалася: а що робитиму з хлопчиком? А син відповів: «Мамо, не бійся, хлопці – нормальні, вони ще багато чому дівчат зможуть навчити!» От і вчимося одне в одного уже сім років.