Наче залишив бандуру ненадовго…

Микола Степанович Литвин народився 4 березня 1943 року в с. Федорівка Новоукраїнського (нині Добровеличківського) району Кіровоградської області. Талановитий митець, він все життя боровся за національне відродження України, був заарештований за участь у напівлегальній націоналістичній організації (м. Тернопіль) та звинувачений у проведенні «антирадянської пропаганди».

Микола Литвин виступав у всіх областях України, у Польщі, Словаччині, Литві, США. У його репертуарі були думи, козацькі, стрілецькі та пісні на слова українських поетів, власні твори.

У літературному доробку Миколи Степановича – збірки поезій, оповідань та повістей: «Вітряки»,  «Зорі на дні криниці», «Лети, павутино!»,  «Струни золотії», «Пісні волі», «Артем Ведель. Могутній дух Мазепи», «Іржання стривожених коней».

Він був членом спілок журналістів, письменників, кобзарів України, заслуженим діячем мистецтв, лауреатом літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького, імені Олени Пчілки, імені Володимира Косовського.

У 1993 році Тернопільська обласна рада встановила стипендію імені М. Литвина для студентів-бандуристів, які навчаються у Тернопільському музичному училищі та студентів-тернопільців, котрі студіюють гру на бандурі у вишах України.

 Свого часу репортаж про М. Литвина та його брата зробив В. Симоненко

Його мати Марія мала 12 дітей. Вижили четверо: Іван, Ольга, Василь та Микола. Ще школярем Микола дописував як сількор до районної газети. Співав з братом Василем у художній самодіяльності. На концерті капели бандуристів місцевої ткацької фабрики в міському будинку культури, коли заспівали «Думи мої», брати зустрілися зі своєю долею.

«Це було потрясіння, – згадує Микола. – Я вже не пам’ятав, де я, в якому часі… До мене підійшов сам Шевченко і поклав руку на мою голову»…

Хлопці познайомилися з керівником капели Михайлом Білошапкою і попросилися в учні. За три місяці вчитель повіз братів до Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра. На вступному іспиті вони так відчайдушно співали пісню «Ой Морозе, Морозенку», що приймальна комісія встала. І хоч нотної грамоти не знали, їх прийняли до училища.

Василь Литвин згодом став народним артистом України, був головою Спілки кобзарів України, лауреатом республіканської премії ім. І. Нечуя-Левицького, премії фонду Т. Г. Шевченка.

Справжнім університетом для братів стала мандрівка зі студентським хором «Жайворонок» під керівництвом Бориса Рябокляча по Шевченковій землі в 1962 році. Хлопці й дівчата пройшли пішки з Моринців до Канева, давши по дорозі 24 концерти. У репортажі про це В.Симоненка у «Робітничій газеті» згадано й бандуристів Василя та Миколу Литвинів.

Товаришував з найкращими

Бажаючи навчитися співати народні думи, Микола познайомився з правнучкою кобзаря Остапа Вересая Антоніною Голуб, випускницею Київської консерваторії. Коли 1963 р. її направили в Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької, то й Микола поїхав до Тернополя, аби стати студентом її класу. Закінчив училище у 1965 р.

У Тернополі Микола заприятелював з археологом і мистецтвознавцем Ігорем Ґеретою. У його помешканні збиралися патріотично зорієнтовані молоді люди, читали літературу, видану за кордоном, самвидав.

Під час арештів української інтелігенції у 1965 р. Ґерету схопили в Одесі, його брата Олега – в Тернополі, а Литвина – у Києві. Пішли чутки, що він терорист, готував замах на Брежнєва, що в маминій хаті знайшли бомбу, звинуватили у створенні націоналістичної організації, у проведенні антирадянської агітації, що співав «Ще не вмерла Україна», стрілецькі та повстанські пісні. Місяць сидів у слідчому ізоляторі Тернопільського КДБ.

Не знайшовши достатніх доказів злочинної діяльності, через місяць його звільнили без суду.  У 1966 р. він вступив до  Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка. У Львові студент потрапив у силове поле відомих митців і політиків – Ігоря та Ірини Калинців, В’ячеслава Чорновола, Ярослава Кендзьора, Михайла Косіва та інших.

Об’їздив з бандурою всю Україну

Після закінчення консерваторії у 1971 р. Литвина запросили на роботу до новоствореного Київського оркестру українських народних інструментів під орудою Якова Орлова. Вчився в кобзаря Євгена Адамцевича, був поводирем Олександра Маркевича, знав і Георгія Ткаченка. Дует Миколи і Василя Литвинів зажив тоді великої слави. Популярні були пісні Миколи на слова В.Симоненка «Там, у степу» та Степана Руданського «Гей, браття-козаки, сідлайте-но коней!».

У 1990 р. кобзар підтримував піснею голодуючих студентів під час Революції на граніті. Перед референдумом про незалежність виступав разом з І. Ґеретою з авторською програмою «Пісні волі» у Новомосковську і Луганську.

Звучала його пісня і в Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції, Литві, Росії, США. Відтворював думи, творив нові пісні, як-от «Не вір Москві, бо буде зрада!» на слова Г. Петрука-Попика (1992 р.), «За літописом самовидця» на слова В.Стуса. А звуки улюбленого українського інструменту були, як символи долі України…

І тільки переспів бандури…

У 1977 р. одружився з Лесею Косовською – двоюрідною сестрою Володимира Косовського та Ольги Михайличенко. Має сина Тараса, доньок Роксолану, Марію, Соломію.

Через роки його дружина з журбою повідомила – 20 лютого 2020 року на 77-му  році життя помер відомий український кобзар, композитор, письменник, журналіст Микола Степанович Литвин.

І ось нове повідомлення у соцмережах від Лесі Литвин:

«Пам’ятник кобзареві Миколі Литвину вийшов таким, як ми мріяли, – ніби він залишив бандуру біля козацького хреста і пішов у засвіти – співати Богові про нашу Україну.

Це відбулося завдяки підтримці його друзів з Тернополя. Перш за все, хочеться подякувати Юлієві Осадчуку за неоціненну фінансову підтримку, талановитому тернопільському скульптору Олесеві Маляру за чудову роботу, Василю Липовецькому за незмінну підтримку, Олегу Фарині за допомогу в транспортуванні, фастівським козакам – Олександру Костецькому, Олександру Пироженку, Анатолію Древецькому за допомогу у встановленні.”

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 23 серпня, у День прапора, напередодні свята Незалежності, яку наближав своєю піснею Микола…

Отці Михайло, Олег та Іван відслужили молебень на могилі й освятили пам’ятник. Сільський голова села Волиця Володимир Сажко, староста села Наталія Лиходько, працівниця Фастівської райради й людина великої душі Олена Давиденко, громадська діячка Галина Ковальчук виступили з теплим словом пам’яті про Миколу Степановича.

А ще лунали його пісні – такі живі й пронизливі саме зараз, у той час, про який він застерігав усе своє життя.

…На звороті хреста викарбувані такі Миколині слова:

“Любіть її, святую зі святих.

Вона стоїть за вашими плечима.

Страждальна й горда

Мати-Україна.

Для неї я зробив усе, що зміг.

Тепер за вами слово”.

Світлій пам’яті побратима

Від батьківської хати, ген по світу,

Тернистий шлях стелила тобі доля,

Але ти йшов, зазнавши кривди й гніту,

Тебе вела кобзарська пісня й воля.

Скільки ночей недоспаних, тривожних,

Дзвеніли струни рідної бандури,

Співалась пісня горда і бентежна

Про Соловки, про яничар і мури.

Миколо, друже-побратиме,

Один із славних могіканів,

Ти завжди був в житті із тими,

Хто не терпів наруги і кайданів.

Іван ВАВРИК,

м. Тернопіль