НАЙВИДАТНІШИЙ СВЯЩЕННИК ТЕРНОПОЛЯ

Автор: Петро ГУЦАЛ

Виповнюється 160 літ від дня народження Володимира Громницького – найбільш заслуженого українського священника Тернополя, одного з найвливовіших діячів міста в першій третині минулого століття. Майже піввіку, а точніше – 48 літ, він жертовно служив Богу і людям у столиці галицького Поділля.

Полишив назавжди у історії міста слід своєю жертовною працею. Йому присвячені численні публікації у діаспорі і у виданнях про Тернопіль, що вийшли в період незалежної України. В місті іменем отця В. Громницького названа вулиця, а в жовтні 2019 р. на масиві «Дружба», перед корпусом історичного факультету національного педагогічного університету, урочисто відкрито і посвячено йому пам’ятник.

Сьогодні маємо змогу подати цілісну біографію отця В. Громницького. Бо дійсно, донині ніде не вказувалася повна дата народження і початковий період його священства, несповна мовиться про його сім’ю і церковне й громадське служіння, а у відомому збірнику «Шляхами золотого Поділля» невірно вказана дата смерті – і найприкріше, повторюється вона в усіх подальших публікаціях.

Походив В. Громницький із шляхетного роду, кілька представників якого у ХІХ ст. були греко-католицькими священниками. Народився 11 серпня 1862 р. в селі Красне, що нині в Калуському районі Івано-Франківської області. Батько його Петро Громницький був священником. Два брати Володимира – Сидір (1850–1937) та Євген (1864–1936) Громницькі вписані в історії українського громадського життя Галичини: перший був звісним педагогом та освітнім діячем, а другий – священником і гімназійним катехитом (до речі, впродовж 1896–1901 рр. служив у Тернополі).

Доля розпорядилася так, що з неповного 5-річного віку Володимир ріс без батька – той раптово упокоївся 10 лютого 1867 р., маючи всього 42 роки. Після цього їмость-вдова з дітьми переїхала до рідних на Львівщину. У Львові Володимир вчився до 1881 р. в академічній гімназії, зауважимо принагідно, що в одному класі з Євгеном Петрушевичем – майбутнім видатним діячем нашої національно-визвольної боротьби, майбутнім Президентом Української Національної Ради ЗУНР.

Мабуть закономірним було, що Володимир вибрав шлях духовного служіння. Після закінчення гімназії навчався у Львівській духовній семінарії. Перед висвяченням взяв шлюб 8 лютого 1885 р. в містечку Журавному на Львівщині із 20-річною Оленою Гошовською, дочкою священника Ілярія Гошовського. Наступного року рукоположений митрополитом Сильвестром Сембратовичем Першою парафією, де В. Громницький був сотрудником, стало село Лисятичі на Стрийщині; потім був переведений у містечко Журавно.

У 1890 р. о. В. Громницький прибув на парафію в Тернопіль, де служив системним сотрудником у церкві Різдва Христового – головному греко-католицькому храмі міста. Після того, як 16 липня 1893 р. відійшов у вічність парох Василь Фортуна, отець В. Громницький став священником парафії, а через два роки отримав канонічну інституцію на неї, обійнявши провід над релігійно-духовним життям у місті.

Не є секретом, що посприяв В. Громницькому в отриманні місця у Тернополі адвокат, в той час заступник бургомістра Володимир Лучаківський, дружина якого Амалія була двоюрідною сестрою отця. Взагалі-то це була звична практика української духовної і світської інтелігенції підтримувати один одного в умовах, коли в управлінні Галичиною домінував польський вплив. У даному випадку обсадження В. Громницьким парафії Тернополя виявилося найкращим вибором для міста, завдяки чому українці отримали отця й наставника, який з великою пожертвою дбав про них і відстоював їхні інтереси.

Передусім отець В. Громницький подбав про уклад в церковно-духовному житті греко-католицької громади Тернополя: впорядкував проведення церковних служб, відзначення релігійних та інших свят, а також пам’ятних подій українського життя, увів в практику участь священників парафії в усіх публічних дійствах української громади тощо. Був блискучим проповідником, на його проповіді сходилося чимало вірних, так що місця у храмі для всіх присутніх не вистачало. Можна лише пошкодувати, що отець не видавав свої проповіді окремими збірками. Подбав зокрема про те, щоби в час релігійних свят і відзначення національних подій співав разом з церковним міський хор «Бояна» або хор учнів української гімназії, і це надавало особливої величі дійству та єднанню вірних.

Отець В. Громницький був великим людинолюбцем, умів вислухати кожного, хто звертався до нього за порадою в хвилини радості чи горя, і давати слушні настанови. Особливо дбав про духовний розвиток дітей, які навчалися в різних школах, що безсумнівно було виявом турботи про підростання майбутньої національної інтелігенції. Як згадували пізніше сучасники, завдяки отцеві українці міста на межі ХІХ–ХХ ст. стали все більше відчувати себе приналежними до рідної церкви. В. Громницький разом зі своїми однодумцями – іншими священниками і світськими діячами утверджував і розвивав у Тернополі українство, коли епоха вимагала від представників всіх націй тодішньої Австро-Угорщини розвивати свої національний дух і культуру.

Отець усвідомлював, що одних проповідей і настанов для покращення життя людей недостатньо, необхідно організовувати міщан шляхом створення і діяльності національних інституцій, які би реальними справами забезпечували життєвий поступ. І вже присутність В. Громницького в керівних органах різних товариств й інших українських організацій викликала довіру в людей і впливала позитивно на участь в їх роботі. В одній з пізніших публікацій про отця мовилося: «Поклав великі заслуги для розвитку українських установ у Тернополі». У цьому короткому реченні сфокусоване твердження про велику щоденну працю В. Громницького у місті, де з волі Божої йому випало бути першим священником.

Знаковою і результативною була робота отця у «Міщанському братстві» – провідному об’єднанні українців міста, причому елітарному, оскільки його членами могли бути тільки уродженці міста – тернополяни з діда-прадіда, а священник церкви Різдва Христового входив до нього за посадою. Тривалий час очолював це товариство і зумів налагодити вміло його діяльність, бо інколи в ньому, особливо у 1920-ті роки, існувало протистояння певних груп. У 1899 р. В. Громницький разом із адвокатом Станіславом Чикалюком та кількома іншими світськими діячами заснував Повітове кредитне товариство, яке до 1928 р., коли реорганізувалося в Український банк, було провідною українською фінансовою організацією в Тернополі і відіграло ключову роль у зростанні економічних позицій українців міста, стимулюванні їхньої господарської діяльності.

Весь період існування вказаного товариства отець входив до його управи, деякий час трудився заступником голови. Варто вказати і на участь В. Громницького в діяльності окружної філії «Просвіти», яку, до речі, до Першої світової війни очолював адвокат Сидір Голубович – майбутній глава уряду Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Багато труду доклав отець в роботі Руського товариства педагогічного (у 1912 р. воно стало називатися – Українським, а з 1926 р. мало назву Українське педагогічне товариство «Рідна школа»). Його ім’я є й серед інших міських українських організацій, окрім москвофільських. І звичайно, В. Громницький впродовж десятиліть – один з найбільш щедрих жертводавців на національні цілі в місті.

Отець постійно дистанціювався від діяльності політичних партій, хоча, звичайно, з політикою був пов’язаний і явно виявляв прихильність до національно-патріотичних сил: до 1914 р. – це Народно-демократична партія, а з 1925 р. – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). В. Громницький навесні 1907 р., прийнявши просьбу українців Тернополя, взяв участь у виборах до Галицького сейму, однак мандат не здобув – він дістався підприємцю Рудольфу Галлю. Тоді в місті правдиво говорили, що той виграв вибори через підкуп чиновників і виборців.

У середині червня 1915 р., коли Тернопіль був окупований військами царської росії – вже майже рік тривала війна, яку через чверть віку назвуть Першою світовою, отця В. Громницького разом з кількома шанованими жителями міста чужинська влада заарештувала і вивезла на схід. Врешті-решт він насильно опинився у Пермі, де два з половиною року терпеливо зносив випробування, які йому послала доля. Повернувшись додому, відразу взявся до праці церковної і громадської. У кінці березня 1918 р. відбулася ще одна знакова подія за участі о. В. Громницького: тоді в Тернопіль прибув, їдучи в Наддніпрянську України приймати командування над Легіоном УСС, архикнязь Вільгельм Габсбург, відомий як Василь Вишиваний. Побувавши в будинку військової команди, він опісля навідувався на приходство до В. Громницького, де його отець щиро вітав разом з усім духовенством міста.

У результаті Листопадового чину 1918 р. українці Тернополя, як і всієї Сх. Галичини, взяли владу в свої руки. В ніч з 2 на 3 листопада над містом замайорів жовто-синій стяг. В. Громницький у ці дні з власної волі вів перемовини з деякими польськими діячами щодо досягнення порозуміння між жителями двох основних націй у місті, оскільки поляки були налаштовані войовниче щодо української влади, використовуючи пошкодження кимось пам’ятника Адаму Міцкевичу. 18 листопада отець в церкві Різдва Христового прийняв присягу на вірність Українській державі старшин і підстаршин УГА, а 3 грудня був присутній на посвяченні Першого Подільського полку ім. Симона Петлюри на головній площі міста. Весь період ЗУНР надавав духовну опіку пораненим воякам у лічницях, благословляв бойові сотні, що вирушали на фронт. А коли підрозділи УГА вимушені були 15 липня 1919 р. остаточно полишити місто, багато прилучився до зменшення переслідування українців польськими військовиками.

Після війни багато чого змінилося в українському громадському житті. В ньому домінували нові люди, гартовані війною, підросла активна патріотична молодь, змінилася партійно-політична палітра. Власне, і випало жити в іншій державі. За таких умов о. В. Громницький все менше брав участь у громадсько-політичних заходах, обмежуючись церковною службою і роботою у Повітовому кредитному товаристві (потім Український банк). Він взяв на себе місію відправлення богослужінь за полеглими вояками УГА (через заборону влади їх називали січовими стрільцями), що відбувалися щорічно на Микулинецькому цвинтарі на Зелені свята, а від 1 листопада 1928 р. – і на честь Листопадового чину. Після таких заходів промовців, котрі згадували про українську землю, а також тих, хто співав національний гімн «Ще не вмерла Україна» – а це була переважно молодь, поліція заарештовувала. Траплялося, попадали в поліцейський пастерунок і викладачі гімназії, і зрідка священники. Однак В. Громницького не чіпали – таким високим був його авторитет серед усіх мешканців міста; його лише ввічливо запрошували дати пояснення. Останній раз поліцейські зверталися до отця з такою просьбою у листопаді 1937 року.

Визнанням знаменних заслуг о. В. Громницького стало урочисте святкування у Тернополі 50-річчя його священства, що відбулося 20 жовтня 1935 року. Це було велелюдне дійство за участі тисяч людей міста й округи і не лише українців.

Для отця опорою і смислом життя була його сім’я. Олена і Володимир Громницькі прожили разом 53 роки, виростили чотирьох дітей. Першою народилася дочка Стефанія-Марія – 8 вересня 1886 р. в Лисятичах. У 1902 р. вона вийшла заміж за доктора права, адвоката у Збаражі Степана Бохенського, брата звісної літераторки і вчительки Євгенії Бохенської. Там вони проживали до весни 1944 р., коли, напередодні приходу військ червоної армії, переїхали до Львова.

31 жовтня 1890 р. в Журавному з’явився на світ син Ісидор-Ярослав. Його біографія відома найкраще з усіх дітей отця. Він закінчив у 1910 р. українську гімназію у Тернополі, після чого студіював право у Львівському університеті. Однак Перша світова війна, а потім визвольна боротьба в УГА завадила здобути докторат і зайнятися адвокатурою, як бажав.

Після війни проживав у Львові, деякий час трудився помічником адвоката, а потім відкрив книгарню, адже знався на цій справі, бо під час вищих правничих студій у Відні закінчив там також курс у торговій академії. Після Другої світової війни опинився у США, де й помер 26 вересня 1957 року.

Два наступні сини подружжя Громницьких були уродженцями Тернополя. Олександр-Петро народився 23 березня 1896 р., навчався впродовж 1906–1914 рр. в українській гімназії, однак його життєвий шлях у наступний період наразі нам невідомий.

Останній син Володимир прийшов у світ 7 липня 1901 року. Від 1912 р. навчався в українській гімназії в рідному місті. Після Листопадового чину 1918 р. служив у Студентській сотні в Тернополі, потім в інших частинах УГА; зрозуміло, що мав нижче підстаршинське звання. У 1920 р. склав випускні іспити в рідній гімназії, а наступного року виїхав на вищі студії у Чехословаччину, де згодом здобув диплом інженера. Повернувся в Галичину, відомо, що в 1930 р. працював у Косові на нинішній Івано-Франківщині.

Утім, в родинне життя восени 1936 р. прийшло тяжке горе: його перший внук Ярослав Бохенський, маючи 26 літ, перебував у відпустці у Болгарії і втопився під час купання в Чорному морі. Він був талановитою особистістю: здобув ступінь магістра права у Львівському університеті, працюючи в компанії «Орбіс», дослужився до керівника його відділів у Берліні і Биґдощі, а востаннє у Катовіцах. Я. Бохенський видав першу в Галичині книгу українською мовою про кіномистецтво «Срібні тіні» (1929), пригодницьку повість «Тайна червоного посольства» (1931), був співавтором книги «Зірки екрану» (1931), писав п’єски для аматорського театру в рідному Збаражі

Несподівана трагічна смерть улюбленого внука дуже надломила отця В. Громницького. Він все більше занепадав силами, хоча сповняв свій духовний обов’язок у церкві, допоки у суботу, 26 листопада 1938 р., відійшов у вічність. Величаві похорони, яких, видається, Тернопіль не бачив від початку століття, відбулися у понеділок. Поховали отця в гробівці на Микулинецькому цвинтарі.

Після відходу чоловіка у вічність вдова Олена Громницька переїхала у Львів до сина Ісидора. За десять місяців почалася Друга світова війна, що пригасила та розкидала долі нащадків і родичів отця В. Громницького. Його поховання на Микулинецькому цвинтарі осиротіло чекає їх відвідин донині.

Автор статті: Петро ГУЦАЛ,

історик, краєзнавець, член НТШ.