Війна робить українських жінок сильними та безстрашними

Розповідь 19-річної маріупольської поліцейської, яка евакуювалася до Тернополя.

Дві війни, бомбардування, втеча із Маріуполя, полон, обстріли, контузія, кількакілометрові черги під час евакуації – усе це пережила в свої 19 років Вікторія (ім’я змінено). Дівчина – працівник поліції. Вона разом з мамою до останнього сподівалися на припинення вогню. Проте довелося залишити рідну домівку.

Стати поліцейською Вікторія вирішила ще у дев’ятому класі, згодом вступила у Дніпропетровський університет внутрішніх справ. У серпні 2021 її призначили на посаду помічника дільничного офіцера Маріупольського відділу поліції.

Війна застала Вікторію під час сесії у Дніпрі. В небі з’явилися літаки та почали бомбардувати аеропорти. Дівчина одразу поїхала додому, бо переживала за маму. Маріуполь у цей час вже горів.

«Від початку війни і до 27 лютого ми з мамою перебували у будинку. Не вірили, що війна затягнеться і що окупанти бомбитимуть мирне населення. Ми думали, що за день-два все припиниться, як це було в 2014 році», – розповідає Вікторія.

До звуків «Градів» та снарядів дівчині не звикати, бо уже чула їх у 2014 році. Проте тоді окупанти не бомбили житлові мікрорайони. У лютому цього року все кардинально змінилося. Спочатку ховалися у підвалі, але після вибуху (біля їхнього житла впав російський літак) зібрали речі в автівку і поїхали у бомбосховище на завод «Азовсталь».

«На території заводу було багато бомбосховищ, і в кожному по 200-300 людей. У нашому сиділо більше 70-ти. Ми були без світла, газу та опалення. Води не було, тому топили сніг. Завантажуючи авто, я прихопила мішок картоплі. Саме нею харчувалися усі в бомбосховищі».

Після перших обстрілів до лікарні з пораненнями потрапили родичі Вікторії, і дівчина вирішила їх провідати. Добиралася, ховаючись від куль. З собою взяла пляшку води і, як з’ясувалося згодом, доречно – у лікарні не було ні води, ні їжі. Економили на всьому, харчувалися раз на кілька днів, а тому пляшку води довелося поділити на всіх пацієнтів медзакладу.

Дівчина розповідає, що в результаті обстрілів сирени тривоги не спрацьовували, і одного дня, коли вона вийшла з бомбосховища, неподалік впала ракета. Її відкинуло ударною хвилею, і вона на декілька годин втратила слух. Вікторія зізнається, що, перебуваючи в зоні бойових дій впродовж місяця, страх розсіявся. За ці дні вона навчилася розрізняти свист куль, снарядів, падіння ракети чи градів.

Поліцейська стверджує: якби не військові, вони не вижили б. Коли бої стихали, хлопці з «Азову» приносили їжу та воду. У бомбосховищі Вікторія з мамою пробули до 21 березня. Далі їм сказали евакуйовуватися.

«Ми більше кілометра повзли, бо зверху лунали вибухи, свистіли «Гради». Коли оглянулися, то побачили, що завод зруйнований вщент. Далі ми мусили пішки йти ще кілометрів 13, аби вийти з самого Маріуполя. Українські блокпости проходили без проблем, а от на російських нас та наші сумки ретельно перевіряли. Черги були неймовірні», – згадує поліцейська.

Під час евакуації Вікторія потрапила до російського полону. Дівчина розповідає, що окупанти спочатку ламали психологічно, залякували зґвалтуванням та розправою. Усі розмови відбувалися під дулами автоматів. Змушували перейти на сторону росії. Проте вона не здалася: «Краще стріляйте, до вас не перейду». Під час активних бойових дій їй вдалося втекти.

200 кілометрів – від Бердянська до Запоріжжя – евакуаційними автобусами подолала за півтори доби. Сьогодні Вікторія з мамою вже в Тернополі. Про пережите пригадує з болем, але вірить у перемогу України та оформляє документи для роботи в правоохоронних органах нашого міста.