Сповідь капеланів

Присвячую військовим капеланам: Володимиру Буграку, В’ячеславу Кізілову, Миколі Мединському, Андрію Любуню, Костянтину Холодову та іншим, хто ділить із бійцями  нелегкі фронтові будні
 Капелан – це ангел-охоронець
Для о. Володимира війна почалася з Майдану. Він пройшов його як духівник людей, які піднялися на боротьбу проти свавілля проросійської влади. Підтримував молитвою тих, хто боровся за справедливе і європейське майбутнє України. Поряд із повсталими на Майдані були священники Православної церкви України Київського патріархату і Української греко-католицької церкви. І не було поряд із тими, хто боровся за краще майбутнє України, жодного священника Московського патріархату!
Із початком війни о. Володимир почав допомагати українським військовим. У нього було багато добровільних спільників. Наприклад, світлої пам’яті кременецький художник Ніл Зварунчик виставляв у Преображенському соборі свої картини, а коли їх купували люди, гроші йшли на придбання бронежилетів. Парафіяни, а серед них – і місцеві підприємці, охоче давали пожертви на допомогу армії, особливо землякам, котрі йшли на фронт. Добрі люди допомогли придбати засоби індивідуального захисту для трьох хлопців-майданівців, котрі вирушали на війну – кременчанина, який після важкого поранення переніс понад 50 операцій, світлої пам’яті Руслана Карпця, а також Олександра Шумбара і Андрія Скалюка.
У перші місяці на фронті бракувало засобів зв’язку. Тому о. Володимир разом із волонтерами придбали для бійців рації, дороговартісний тепловізор і передали на передову. Це нерідко рятувало воїнам життя.
Коли Київський патріархат прийняв рішення, щоби його священнослужителі їздили вахтами на місяць на фронт для проведення душпастирської діяльності серед військових, о. Володимир одним із перших поїхав на передову.
Коли приїжджав додому на ротацію, займався відродженням старовинного храму в приміщенні колишнього Кременецького ліцею (за  московської влади комуністи перетворили його у спортзал). Парафіяни під керівництвом священника міняли штукатурку, білили, прибирали. І з Божою допомогою на світ народжувався Преображенський собор УПЦ КП. А коли відомий на Тернопіллі художник Василь Стецько розмалював його стіни чудовими фресками, храм ніби засвітився відродженою духовною красою. Найвідомішою у ньому стала ікона, на якій зображені кременчани, котрі віддали своє життя за рідну землю на Майдані та у російсько-українській війні. Небесні лицарі, які бережуть Україну!
На фронті о. Володимир служив Літургії у Троїцькому, був капеланом у Бахмуті – у військовій частині та місцевому госпіталі. Пізніше здійснював капеланську службу у так званому «секторі С», який  розташовувався у лісі поблизу містечка Часів Яр Бахмутського району. Священники жили неподалік у літньому будиночку. Старший капелан щодня розвозив їх на позиції до бійців.
Життя на «нульовій» лінії оборони було зовсім інше, як за 10-20 кілометрів від неї. У військовій частині бійці збиралися усі разом на Літургію. А на «нулівці» у них все було розписане по годинах, усе робили по черзі – їли, спали, ходили на завдання. Збиратися разом на Службу Божу не мали можливості. Тому о. Володимир не раз розкладав над окопом на збитому з необтесаних дошок столі свої церковні атрибути й служив Літургію. Йому було трохи лячно, мусів стояти, злегка пригнувшись, бо знав, якщо випростається, то стане легкою мішенню для ворогів. Був певен, що вони його не раз бачили, як і він не раз бачив їх. Але розумів, що нашим воякам потрібна його духовна підтримка. Бійці вважали священника ангелом-охоронцем, який оберігає їх від біди, вірили, що коли він поряд – із ними нічого не станеться!
Найгірше було, коли штаб перенесли в інше місце і священники майже не мали охорони (по сусідству від них містилася лише рота матеріального забезпечення). У лісі вночі могли шастати ворожі розвідувально-диверсійні групи. Виходити на вулицю у темний час доби було небезпечно. Одного разу в літній будиночок зайшов вояк і залишив капеланам про всяк випадок дві гранати:
– Отці! Якщо на вас нападуть, одну гранату кидайте у ворогів, а другу залишайте для себе!
На щастя, скористатися його порадою священникам не довелося…
На «нулівці» капелан любив розмовляти з вояками у бліндажі, розпитувати їх про дім, про рідних. У такі хвилини завжди напружені військові на очах перетворювалися на інших людей – усміхнених і щасливих. І було зрозуміло, наскільки їм бракує родинного тепла…
Отець Володимир допомагає нашим військовим і нині!
Коли одного мудреця запитали, чи Бог створив такий камінь, якого сам не зможе підняти, він відповів:
– Бог уже давно його створив!
– А що це?
– Кам’яне людське серце, до якого Бог не може достукатися!
Серце військового капелана має бути живим і гарячим, містити у собі велику любов, мудрість і велике бажання вислухати й допомогти. Тому що він – знаряддя Божої любові! Бійці вважають його своїм ангелом-Охоронцем!
 Поряд із тими, хто відстоює життя
«На передову я почав їздити з перших місяців війни. Возив допомогу українським бійцям і цивільним людям, котрі опинилися у скрутному становищі.
Трапилося, що хлопчаки в одному із сіл Донеччини закидали наш автомобіль камінням: «Укропи! Укропи!». Священники не відповіли їм гнівом. Навпаки – вийшли назовні й залишили на обочині пакети з цукерками і печивом (це було напередодні свята Миколая). Коли удруге проїжджали цим селом, хлопці нас радо зустрічали, махали руками і кричали: «Слава Україні!» Воістину, добро – це найсильніша зброя!
Ми возили допомогу українським військовим, а вони поступово залучали нас до душпастирської діяльності: одні бажали висповідатися і причаститися, інші потребували спільної молитви, треті – аби їх вислухали і порадили. Тому я став капеланом (священником, психологом і медичним працівником водночас). Тепер перебуваю поряд із бійцями на фронті місяць, а потім мене підміняє інший. У кожній армійській бригаді сьогодні присутні по два капелани.
Бригада, у якій я служу, нерідко змінює місце дислокації, вона може бути розтягнена по лінії фронту на сімдесят кілометрів. Тому постійно узгоджую мої дії з комбригом, планую їх на тиждень наперед. У понеділок, скажімо, їду на один опорний пункт, у вівторок – на другий, а в середу – у місце, де треба побути не один, а два дні, тому що там є людина, яка потребує допомоги…
Я намагаюся морально підтримати кожного бійця, щоб він серед жахів війни не втратив людської подоби, не зневірився. Адже серед крові та смертей важко зберегти у серці любов! А завдання капелана – не дати військовослужбовцю втратити почуття любові, не дати втомитися любити. Тому кажу воякові: «Ти, можливо, думаєш, що Бог поклав на тебе кару, але це не так! Він тебе любить! Бог обрав тебе, бо ти – кращий за тих, хто сюди не пішов!»
Московські священники лякають українських бійців гріхом убивства. Але воїни, котрі захищають Батьківщину, не мають цього гріха! Ворог гине тому, що він сам захотів загинути – він знав, що йде на нашу землю зі зброєю у руках і буде ліквідований! Він сам убиває себе – своїми діями! Захисники України не чинять на війні гріх убивства – вони лише деактивують ворога, який не залишає їм іншого вибору!
На недільну Літургію до мене приходять і православні, і греко-католики, і мусульмани. Вони моляться усі разом (кожен – по-своєму), і ніхто не сердиться на іншого. Адже життя і смерть на фронті бійці ділять між собою порівну, незалежно від віросповідання, і всі вони захищають одну Батьківщину – Україну!
Ці вояки загартовані, як сталь. Але, якими б вони не були сильними, залишаються людьми. Хлопці просять у Всевишнього, аби дав їм духовних і фізичних сил обороняти рідну землю. Вони моляться за побратимів – за тих, хто у бою, і за тих, хто поранений або скалічений! А ще – за перемогу, за своїх рідних, за кращу долю України! Це їх згуртовує, дає непідробну, справжню любов, робить кращими, ніж вони були у цивільному житті!
Одного разу на парафії мене запитали про хлопця, який загинув на фронті: «Отче, він у мирному житті був хуліганом! І ви вірите, що після смерті він потрапить у рай?» «Так! – відповів я пуританам. – Коли на його підрозділ ішли ворожі танки, цей вояк став на повен зріст і стріляв по них із РПГ, аби урятувати своїх бойових побратимів! Він загинув, як герой (адже віддати життя за Батьківщину і за бойових побратимів – найвища доблесть для вояка), і ще сьогодні буде у раю! А от чи будете там ви – я не знаю!»
Священник Христовий на фронті – це конкретне і живе втілення Божої присутності там, де дійсність безжалісно спотворюється кров’ю, насиллям, ненавистю і страхом! Він перебуває із тими, хто відстоює життя, допомагає їм не втратити моральних орієнтирів і зберегти свою людську гідність!
«Найголовніше завдання військового капелана – бути поруч із захисниками рідної землі!» – підсумував Народний герой України, протоієрей ПЦУ Костянтин Холодов.
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА