Знали б покійники, як ділять їхні статки…

Спадок – випробування на людяність, родинність, й далебі не кожна сім’я гідно долає це випробування. Спадкодавець лише переступив у засвіти, а між родичами уже косі погляди, жонглювання їдкими фразами. Згодом це може перерости у багаторічну ворожнечу, яка супроводжується кримінальними провадженнями, судовою тяганиною. На жаль, така реальність… Кажуть, у містах спадкоємці навіть уже балкони ділять у квартирах.
Не знав син про смерть батька
Сергій зіткнувся із підступністю найрідніших – брата та сестри. Від уже 25 років на заробітках у Великобританії, тож за українськими мірками належить до заможного класу. Розповідає, що ніколи не забував про рідних й завжди передавав гроші і пакунки, а надто якщо хтось цього гостро потребував – через хворобу чи, наприклад, треба було оплатити дитині науку у виші. Мати померла давно. У приватному будинку, що у Тернополі, залишилися проживати батько і сестра зі своєю сім’єю. А брат пішов за зятя.
Останнім часом батько хворів. У 75 років у нього діагностували злоякісну пухлину. Як згодом розкажуть сусіди, рак дуже важко і довго мучив його. Втім, ні сестра, ні брат не розповідали йому цього – казали лише, що батько потребує дороговартісного лікування, що є надія на одужання. Сергій пересилав кошти.
Минали місяці, додзвонитися до рідних було дедалі важче – то трубку не брали, то нарікали, що нічого не чути, й обривали розмову. Ковід позакривав кордони, й приїхати додому було неможливо. Дочекавшись карантинного послаблення, Сергій таки приїхав в Україну. Він був ошелешений, дізнавшись, що батька уже немає серед живих. Чому йому не повідомили? Сестра і брат непереконливо виправдовувалися – нібито не хотіли засмучувати. Спочатку він не здогадувався, що ними керували меркантильні плани – вступити у спадщину (йшлося про двоповерховий приватний будинок у центрі Тернополя), а його обділити. Гірка правда спливла під час сварки – сестра зопалу не стримала емоцій і виклала: вони з братом сподівалися, що Сергій дізнається про смерть батька, коли мине півроку, тому він не встигне звернутися до нотаріуса, а відтак, не зможе претендувати на третину будинку.
Зайве говорити, що коїлося у душі Сергія – він не міг простити рідних за те, що не дали можливості попрощатися з батьком, за те, що фактично зреклися його заради спадку.
«Мені не потрібен цей будинок, бо після смерті батька уже ніхто і ніщо не тримає мене тут. Спочатку хотів покарати сестру і брата – їм на зло успадкувати свою частину будинку… Навіть радився з юристами, ті запевняли, що справа виграшна, достатньо звернутися до нотаріуса із заявою – пів року від смерті батька ще не минуло. Але, дякувати Богу, я охолов і не зруйнував їхні плани», – з гіркотою у голосі розповів чоловік.
Зараз він уже в туманному Альбіоні, де у нього сім’я, невелика квартира у передмісті Лондона. Родинні фото заховав подалі, бо на усіх світлинах він або з братом, або із сестрою. А уже немає родини…
Усунути братову від спадкування
Друга, теж сумна драма про спадок нещодавно вирішувалася у стінах Верховного Суду. Тернополянин хотів позбавити братову (дружину покійного брата) права на спадщину. Фактично він звинувачував жінку у смерті брата. Йдеться про події кількарічної давності. У вересні 2016 його брат звертався в Тернопільську обласну комунальну клінічну психоневрологічну лікарню з діагнозом: гостре порушення мозкового кровообігу.
Через три години після госпіталізації чоловік відмовився від продовження лікування та самостійно залишив заклад, про що був складений відповідний акт.
Того ж дня «швидка» доправила його до цієї ж лікарні. Після призначення лікування та проведення комп`ютерної томографії головного мозку встановлено діагноз: ішемічний інсульт.
Невдовзі чоловік помер. Його брат вважав, що сталося це через бездіяльність медиків. Бо брат не мав грошей, а без них у наших лікарнях нічого робити. Після похоронів тернополянин звертався до поліції та директора департаменту охорони здоров`я зі скаргами на неправомірні дії лікарів. Втім, нічого з того не вийшло.
Після смерті чоловіка спадщину за законом прийняли дружина та мати. Брат не є спадкоємцем першої черги, а отже, не міг претендувати на спадок. Але він категорично заперечував право братової на спадок й почав домагатися у судовому порядку, аби її усунули від спадкування. Чому? На думку позивача, вона була обізнана про стан здоров`я чоловіка, проте не надавала останньому належного догляду та обмежувала його в коштах на лікування. «Швидку допомогу» викликали сусіди, бо дружина у той час була у селі, хоча знала, що він хворий.  Оскільки не було грошей на лікування, він покинув медичний заклад та вимушений був їх шукати.
Частиною п`ятою статті 1224 Цивільного кодексу передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Відтак, на думку брата, є усі підстави, аби усунути братову від спадкування.
З такою позицією не погодилися суди усіх інстанцій, констатувавши, що позбавлення особи права спадкувати – це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням, передусім, характеру поведінки відповідачки. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, тобто характеризується умисною формою вини. Усі аргументи позивача – лише нічим не підтверджені слова, а доказування не може грунтуватися на припущеннях.  Брат потребував  спеціалізованої медичної допомоги, яку дружина надати об`єктивно не могла. Стосовно грошей – брат отримував пенсію, як і його дружина, тому міг пройти звичайну діагностику в закладі охорони здоров`я, з урахуванням переліку платних обстежень.
Відтак позовні вимоги було повністю відхилено.
Ця справа непоодинока – як свідчить судова практика, у спадкових спорах чомусь саме до невісток особлива неприязнь та відверта нелюбов. По смерті чоловіка ніби припиняється родинний зв’язок з його «стороною», починається поділ майна, ворожнеча.  Звісно, загальне тло зовсім інакше: люди гуртуються у біді, родинність зміцнюється. Але ці позитивні приклади не зафіксовані у судовій статистиці, бо добрим родинам нічого робити у судах.
Ольга КУШНЕРИК