Каска з соняшниками

Присвячую Народному Герою України, Кавалеру ордена «За мужність» ІІІ ступ., бійцю 24 батальйону територіальної оборони «Айдар», волонтеру, фотокореспонденту Віктору Гурняку («Гарт», «Олігарх») та його батькові – волонтеру Петрові Гурняку.
Літній чоловік із любов’ю вдивляється у військову каску, що лежить перед його очима. На її темно-зеленій поверхні – портрет молодого воїна, котрий стоїть у полі золотаво-жовтих соняхів на фоні блакитного неба (барви українського прапора) і надпис: «Герої не вмирають!» Чорнявий усміхнений воїн напрочуд схожий на чоловіка. І не дивно, адже він – його син!
Батько ніжно пестить дороге зображення рукою. Віктор – герой, котрий віддав життя у бою за Україну! Для інших він – приклад для наслідування! А для батька назавжди залишиться його улюбленою дитиною!
Чоловік упродовж років пишався своїм хлопчиком – добрим, чесним, справедливим і мужнім!
Віктор у 14 років вступив до Пласту і пройшов шлях від юнака до старшого пластуна-скоба. Мав позивний «Гарт». Виконував обов’язки курінного, командував Крайовим табором військового пластування, редагував пластовий часопис «Цвіт України». Був одним із керівників організації у Тернополі. За роки пластування виховав десятки духовно багатих, мужніх, патріотичних, фізично витривалих молодих людей – достойних громадян Української держави.
Він мав ще одне хобі – змалку цікавився фотосправою (це започаткувалося після того, як батько подарував йому на день народження фотоапарат ФЕД-5). Але професійно зайнявся нею після закінчення технічного коледжу.
Син був відмінним фотокореспондентом. Знімав для інформаційних агентств УНІАН, Reuters, Insider, LUFA (був одним із засновників останнього). Його фотороботи бачив увесь світ!
А ще він був люблячим чоловіком і чудовим молодим батьком. Мешкав разом із дружиною у Львові, виховував маленьку донечку Юстинку, яку просто обожнював. Донька була його гордістю, маленькою Музою, котра надихала до творчості. У своєму щоденнику Віктор писав: «Відколи на світ прийшло моє маленьке сонечко – відтоді все моє натхнення я черпаю з погляду донечки, її усмішки, вигляду, коли вона солодко спить». Син настільки любив свою крихітку, що навіть брав її із собою на відкриття персональних фотовиставок.
Віктор мав багато друзів, із якими втілював у життя цікаві ідеї. А таких ідей він завжди мав безліч!
Під час Майдану 2013–2014 пластуни у пік найбільших протистоянь із проросійським режимом Януковича завжди були в епіцентрі подій. 21 листопада 2013-го на Майдан гідності перший із національним прапором у руках вийшов старший пластун-скоб, журналіст 5-го каналу Олександр Аргат. 1 грудня старші пластуни, безпартійні та представники різних демократичних партій, почали встановлювати намети на Майдані. Близько сотні дійсних членів «Пласту» брали участь у творенні громадянських органів спротиву тоталітарному режимові: «Євромайдан-SOS», Самооборона Майдану, Студентська координаційна рада. Кістяк 15-ої сотні самооборони Майдану також складали пластуни, тому її ще тихцем називали «пластовою».
Віктор із першого дня працював на Майдані як фотокореспондент. Відзначався абсолютною безстрашністю і заради хорошого знімка йшов на будь-який ризик. Завжди був у епіцентрі всіх подій. Фотографував під кулями на Грушевського, серед пожежі у палаючому готелі «Глобус», із колонади стадіону «Динамо»…
На Майдані він був не тільки як журналіст, але і як небайдужий громадянин своєї держави. «Якби мені навіть не треба було фотографувати, я б звідси не пішов! – зізнавався він друзям. – І коли буде потрібно, сам візьму в руки зброю!»
Першого грудня 2013-го син, ризикуючи собою, знімав побоїще на Банковій. У той день було жорстоко побито «Беркутом» близько п’ятдесяти учасників протесту, постраждали і двадцять два журналісти.
Криваві події 18–20 лютого великим болем запеклися у душі пластуна. Віктор записав у своєму щоденнику: «У день розстрілів, іще зранку, майже до самого Майдану лилися ріки крові. Сотні поранених, десятки вбитих, тисячі покалічених. У голові перенасичення думок, в очах мутніє від сліз, у горлі клубок. Особливо боляче згадувати, як носили десятки загиблих. Там були мої ровесники, а деколи і молодші за мене. Жовто-блакитний стяг прикривав тіла. І це – так символічно!
Адже вони загинули саме за бажання бачити його майоріння над Батьківщиною. Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе, і житиме вічно! Згадуючи, питаю себе подумки: «Чи моє не таке гаряче? Що мені завадило лежати поруч?» Важко дихається, не можу набрати в груди повітря.
Розумію, що сам хотів не менше тієї свободи, готовий був на все заради неї. Але чому не я? Не хотів померти, але ж вони також не хотіли! Перед очима, уже заплаканими, – усмішка донечки. Мабуть, Бог хотів інакше…»
Коли російські «зелені чоловічки» окупували Крим, Віктор був одним із перших, хто поїхав туди, не дивлячись на небезпеку. Прибув на півострів із волонтерами, котрі везли допомогу заблокованим на своїх кораблях українським військовим морякам. По дорозі, у Сімферополі, одне із волонтерських авто обстріляли «асвабадітєлі», але допомогу на «Ольшанський» та інші кораблі вони усе ж довезли.
І знову його безстрашний син – фотожурналіст був у епіцентрі всіх подій. Ночував на лавочці біля бази Чорноморського флоту, а удень фотографував для агентства LUFA, висвітлюючи мужність українських військових та жорстоку нахабність переодягнених російських завойовників.
«У кримські дні я зрозумів: не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б’є значно прицільніше і в рази сильніше! Коли знаєш, що твоїми світлинами світове видання ілюструє статті й увесь світ бачить, що відбувається тут, – розумієш, що це справді потрібно. Автомат окупанта порівняно із можливостями мого фотоапарата – ніщо. І окупанти це розуміють, тому, на щастя, крім нецензурного жесту в мій бік, нічого більше видати не можуть», – написав він у своєму щоденнику.
Коли вороги почали підступно захоплювати територію Луганської та Донецької областей, Віктор із батальйоном «Айдар», сформованим із вчорашніх захисників Майдану, поїхав на Схід. Українська армія разом із добровольцями почала давати відсіч ворогові. Син мав на меті зробити ряд фоторепортажів про ці події.
На передовій він узявся за ще одну добру справу. Побачив, що бійцям не вистачає найнеобхіднішого, і вирішив допомогти. Став волонтером. У Польщі та Італії закупляв засоби особистого захисту для українських воїнів, техніку і доставляв на фронт. Був випадок, коли син привіз за одну поїздку 500 кевларових касок! Він умів дістати все необхідне, скільки б воно не коштувало! За це отримав від бійців позивний «Олігарх». Гроші йому присилали люди з усієї України, а він майже щодня на своїй сторінці у Фейсбуці виставляв звіт про виконані закупівлі та доставки.
Під час волонтерських поїздок міг легко не спати по кілька ночей. Як фотограф, звик працювати у темну пору доби, а як пластун, був дуже витривалий і цілеспрямований!
У вересні 2014-го Віктор став воїном батальйону «Айдар», узяв до рук зброю, аби захистити від окупантів рідну землю. Волонтерської діяльності та праці фотографа не полишив. Час від часу їздив у спецвідрядження, забезпечував усім необхідним свій батальйон. А у вільні хвилини фотографував для агентств LUFA та Insider, розповідаючи своїми світлинами про бої та будні українських бійців – захисників Вітчизни.
На усіх своїх фотографіях, навіть тоді, коли на нього чигала небезпека, Віктор завжди усміхався. Таким він назавжди запам’ятався своїм друзям і рідним: веселим, доброзичливим та безстрашним.
Батько пам’ятає, як у 2007 р. син знявся у музичному кліпі гуртів «Тартак» та «Нічлава» під назвою «Не кажи нікому» в ролі Повстанця у вишиванці, котрий загинув у 1943 р. у бою під Загоровим, захищаючи рідну землю. Через сім років після зйомок Віктор повторив долю і подвиг Повстанця у вишиванці.
У той день він повинен був їхати у волонтерське відрядження, щоб доправити для батальйону ще одну машину. Проте ситуація на передовій була дуже складною, і Віктор, переживаючи за своїх бойових побратимів, не поїхав, не зміг залишити їх у такий час.
Він загинув 19 жовтня 2014 р. біля с. Сміле на Луганщині під час звільнення із оточення українських військових на 32-му блокпосту. Коли вантажив під обстрілом у машину поранених десантників, щоб вивезти їх із поля бою, поряд розірвалася міна. Осколок потрапив у груди, під бронежилет, пробивши тіло і дорогу святиню – український прапор, який герой носив під мундиром. Рана була смертельною. Душа українського патріота, бійця і старшого пластуна-скоба відлетіла у небо – на вічну пластову Ватру.
Кілька місяців тому, на Майдані, він питав у Бога, чому не його, а інших убили, чому інші гарячі серця огорнув навіки український стяг: «Чи моє не таке гаряче?» Тепер, коли із ним прощалися у Тернополі та Львові, жовто-блакитний стяг покривав і його серце, так, як раніше покривав серця героїв Небесної сотні на Майдані. Гаряче серце, що хоч вже і не б’ється, але житиме між людьми вічно!
Україна посмертно нагородила Віктора бойовим орденом і присвоїла йому високе звання Народного Героя.
У грудні 2014 р. десятки світлин з лінії фронту, звільнених від окупантів міст сходу України під назвою «Донбас: війна та мир» були розміщені для огляду в приміщенні Європарламенту. Виставки робіт талановитого військового фотографа пройшли в Естонії, Литві, Польщі, Канаді, Німеччині, Чехії, у багатьох містах України. Гаряче серце героя продовжує жити серед людей, говорити до них через його світлини, виховувати нові покоління патріотів України.
Батько вирішив продовжувати справу свого сина. Він став волонтером, допомагає українському війську. Чоловік перевозить на фронт та у шпиталі десятки тонн вантажів першої необхідності для захисників рідної землі. Йому допомагають інші волонтери: Міла Вербицька зі Словаччини, Мирослава Гуня із Тернополя, Юрій Шибков із Лисичанська, Марія Подибайло з Маріуполя та багато-багато небайдужих людей…
Літній чоловік знову ласкаво доторкається до зображення сина на військовій касці, розмальованій жовтими соняхами на тлі блакитного неба: «Герої не вмирають! Ти завжди житимеш у моєму серці, синку, та у пам’яті рідного народу! І хай навіки запам’ятають вороги: нашу славну, волелюбну Україну ніхто і ніколи не зможе перемогти!»
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА