Зенітник «Анчоус»

Присвячую «кіборгу»,

навіднику зенітно-артилерійського

взводу 3 батальйону 80 ОАеМБр, кавалеру ордена

«За мужність» 3 ступеня 

В’ячеславу Мельнику

   Син українських заробітчан, він не ховався від  мобілізації. Пішов на фронт добровольцем після трагічної загибелі дружини. Потрапив у третій батальйон 80-ї аеромобільної бригади і став навідником двоствольної  зенітної установки ЗУ-23.
Вихований у дусі християнської моралі (п’ять років прислуговував священникові в українській церкві  Неаполя), у першому бою з окупантами «Анчоус» не зміг  пересилити себе й почати стріляти. «Мамо, я не можу вбивати людей! Це – великий  гріх!» – сказав потім по  телефону. «Сину, вони – не люди, а бандити, які прийшли на твою землю убивати й грабувати! Нищити ворогів, які загрожують твоєму народові, – не гріх, а обов’язок кожного воїна!» – відповіла  йому  мати. Але боєць уперше вистрілив лише тоді, коли росіяни убили поряд із ним  побратима-зенітника…
Із часом «Анчоус» став добрим воїном – відважним та  умілим. Були випадки, коли після його «роботи» на полі бою залишалися сотні мертвих окупантів. Недарма ж  артилеристів називають «богами війни»!
Окрім цього, зенітник вів нещадну боротьбу з ворогами у соціальних мережах, і вислови бійця-українця були не менш влучними, ніж постріли його гармати. Перепалки  з  московськими окупантами та їх прибічниками щораз завершував словами: «Слава Україні! Слава її героям!» І підписувався – «Анчоус». Дошкуляв ворогам настільки, що вони почали полювати за ним, аби знищити…
Війна докорінно змінила погляди молодого чоловіка  на життя. Вона зробила його набагато серйознішим і  відповідальнішим, навчила понад усе цінувати Батьківщину  і поважати військове братство.
У січні 2015-го батальйон, у якому він воював,  відправили на оборону Донецького летовища. Це були останні дні героїчної української фортеці. Бетон і сталь не витримували шаленого натиску дикої московської орди (по 50 обстрілів на день). А українські «кіборги»  витримували. Вони  непохитно стояли на своїх позиціях і  до останнього подиху захищали ДАП, тому що це була  частина Батьківщини, частина рідної української землі.
Коли 19 січня вороги здійснили перший підрив перекриття над «кіборгами» у новому терміналі, на базу в Піски у тумані прибрели двоє захисників літовища – «Зеник» і «Рахман» (розвідник і начальник розвідки 90 батальйону 81-ї бригади). Вони  попросили  допомоги.
І уночі три бронетранспортери з підкріпленням  вирушили у бік аеропорту. Один із них тягнув за собою зенітку. Серед десантників був і навідник зенітної установки «Анчоус» зі своїми бойовими побратимами.     Гармата була потрібна для оборони «кіборгів», а також для того, щоб через кілька годин забезпечити своїм вогневим прикриттям прохід по злітно-посадковій смузі до нового терміналу колоні з десяти КрАЗів, котра мала доправити  в аеропорт десантників із 95-ї бригади.
На жаль, через густий туман і відсутність зв’язку (вороги глушили сигнал) два бронетранспортери збилися з курсу. Один із них «промахнувся» на вісімсот метрів і заїхав у розташування противника. Під час запеклого бою з переважаючим ворогом вісім поранених десантників  потрапили у полон, інші загинули. Другий  бронетранспортер  через  туман  також «промахнувся»  на кілька сотень метрів  і потрапив до ангарів, зайнятих  ворогами. Під час бою МТ-ЛБ (чи як його називали українські десантники – «Беха») був спалений  окупантами. Лише третя машина пробилася у новий термінал до захисників аеропорту. Але, на превеликий жаль, по дорозі вона  втратила  гармату.
«Анчоус», як і його побратими-зенітники, пліч-о-пліч  з «кіборгами» (тепер він став одним із них) зайняв оборону серед руїн нового терміналу і почав  відстрілюватися  від  ворогів  із  автомата.
Через деякий час його поранили – осколком відбило частину мізинця на руці. Перебинтував себе, натягнув рукавицю й продовжував бій із ворогом. Побратим–зенітник  із позивним «Носик» побачив, що  кров  ллється  струмком із  рукавиці «Анчоуса»,  й  почав  умовляти: «Прошу  тебе – повертайся на базу разом із нашою «Бехою», що везтиме  назад  поранених! Ти ж помреш тут! Поглянь – ти стікаєш  кров’ю!»
Але боєць не дослухався поради побратима. Він лише мовчки доторкнувся до хрестика із зображенням Ісуса Христа на своїх грудях, ніби прохаючи у Бога сили й мужності, аби вести поєдинок із ворогом, і міцніше  стиснув  у  руках  автомат. Наче знав: «Беху», яка везтиме поранених, окупанти розстріляють…
Це був останній бій «Анчоуса». Невдовзі постріл із «Граду» прошив наскрізь осколками груди відважного воїна. Він упав на землю, яку захищав. Лише встиг указати побратимові очима на свою руку, де були з любов’ю  витатуйовані імена його маленьких синів – Юрія та Артема, ніби прохаючи: «Заопікуйся ними!»
Душа воїна відлетіла на небо – до його коханої дружини…
Боєць «Анчоус» – В’ячеслав Мельник із Крем’янеччини –  виконав свій священний обов’язок перед Батьківщиною  і  побратимами –  він віддав за них своє життя! Вічна слава героєві!
Неоніла КРЕМ’ЯНЧАНКА