ІЗ НИМ НАЗАВЖДИ ВИШИВАНКА

(80 років від дня народження світлої пам’яті Юрія Покальчука)
Юрій Покальчук народився 24 січня 1941 року в Кременці у сім’ї діалектолога, краєзнавця, педагога Володимира Покальчука, який працював у Кременецькому вчительському інституті. До речі, В. Покальчук аспірант українського літературознавця, критика, полеміста Миколи Зерова, за фальшивим звинуваченням потрапив у совєтську тюрму.
Після німецько-радянської війни батька перевели працювати в Луцький педагогічний інститут, тож дитинство Юрія минуло в Луцьку, як він згадував, воно “пройшло в цілковитих злиднях”. Там він закінчив школу № 1 і у 1959 році вступив до місцевого педагогічного інституту. Згодом перевівся до Ленінґрадського університету (нині м. Санкт-Петербурґ, РФ) на факультет східних мов, який закінчив у 1965-у.
Ще п’ятнадцятилітнім майбутній письменник написав перше оповідання.
Як згадував однокласник Ю. Покальчука Богдан Колосок: “Юрко завжди носився по коридорах, збивав учителів з ніг. Але його любили, бо стільки позитивної енергії, мабуть, немає в жодній людині”. Він міг пройти десяток кілометрів у сусіднє село, бо йому хтось сказав, що там є книжки, яких він не читав.
Таким самим енергійним непосидючим, наполегливим у досягненні мети, він залишався до кінця свого життя.
Згодом Юрко поїхав до Криму, на батьківщину матері. Хотів сам не просто ознайомитись із вікна автобуса з цим казковим краєм, а вивчити його. Пішки пройшов триста двадцять кілометрів. Не кожен кримчанин знає півострів так, як досдідив його Юрко Покальчук у свої вісімнадцять. Далі хлопець подався досліджувати Кавказ. Після того була служба у радянському  так званому “Спецназі”. На той час майбутній письменник уже володів одиннадцятьма іноземними мовами. А ще мав на рахунку чимало стрибків із парашутом, спортивні розряди з боксу, плавання, гімнастики, легкої атлетики… Як журналіст, побував у тридцяти восьми країнах світу, багато з котрих називали “гарячими” точками.
В одному зі своїх інтерв’ю Ю. Покальчук згадував: “Щодва роки я мав вишкіл у Фергані, Вірменії, Узбекистані, Казахстані – у місцях далеких і страшенно екзотичних. Військова підготовка дуже згодилася, коли я потрапив у Нікараґуа й Абхазію, бо навчила досить легко ставитися до багатьох речей. Однак на справжній війні не був. Просився до Афґаністану, однак не встиг за часом, бо опинився в Нікараґуа. Маю лишень одне “афґанське” оповідання, що вже тоді містило справедливі акценти. У той час, як усі кричали про “побєду”, я бачив усе правильно. До Нікараґуа ж напросився, бо це була єдина інша країна, ближча до несовєтського стилю. Там також можна було написати правду, і я не відрікаюся від жодного слова, що будь-коли писав, і зараз підпишуся під усіма рядками. Я бачив, як вся ця совєтська влада, скорумпувала їхню революцію, і вона загинула”.
Юрій Покальчук був залюбленим у рідну й латиноамериканську літератури. У колишньому Радянському Союзі став першим перекладачем творів славетного арґентинського письменника-культоролога Хорсе Луїса Борхеса. Крім кращого з його доробку, переклав твори Ернеста Ґемінґвея, Хуліо Кортасара, Жоржі Амаду, Маріо Варгаса Льоси, Ред’ярда Кіплінга, Артура Рембо.  У 1970-х роках відвідав країни Латинської Америки, Нікараґуа. Після цього, як згадує композитор та перекладач, уродженець Кременця Віктор Морозов, почав барвисто одягатися, носити чорні окуляри й танцювати.
Хоча широко знаний за кордоном як журналіст-міжнародник (понад 600 статей у пресі, в тому числі зарубіжній), свої ориґінальні оповідання й повісті сюжетно пов’язував із рідною Волинню. “Я хочу, щоб мої книжки дійшли до когось і комусь стали необхідними на моїй Батьківщині, може, тому так часто сюжетно прив’язуюся до Волині.” – розповідав він в одному із інтерв’ю.
У 1969 році Ю. Покальчук переїхав до Києва. Цього ж року захистив дисертацію “Проблеми молоді і теорія відчуження у сучасному романі США” (Інститут літератури ім. Т. Шевченка Академії наук) та отримав ступінь кандидата філологічних наук. У 1969–1976 роках працював молодшим науковим співробітником цього Інституту. У 1976 році, вступивши у Спілку письменників, перейшов на творчу роботу. Згодом згадував: “Я ніколи не написав жодної книжки російською мовою, хоча це мені було й невигідно”.
Від травня 1992 до квітня 2000 року Ю. Покальчук – старший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. У 1994–1998 роках – голова іноземного відділу Національної Спілки письменників України. Президент (1997–2000), віце-президент, член Координаційної ради Асоціації українських письменників. Член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Член літературного гурту “Пси святого Юра”. Організатор та керівник музичного гурту “Вогні великого міста”, який виконував пісні на його тексти. Понад 17 років опікувався малолітніми в’язнями, для яких видавав часопис “Горизонт”, часто любив повторювати: “У мене 350 дітей плюс Оксана” (Оксана – рідна донька Ю. Покальчука – В. К., Б. М.).
У 2006 році Ю. Покальчук працював арт-директором столичного ресторану “Купідон” на вулиці Пушкінській.
Протягом останнього часу він співробітничав із телеканалом “1+1”. Виступав із лекціями в університетах: Англії, США, Канади, Арґентини, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії та ін.
Юрій Покальчук не раз приїжджав на Тернопільщині, зокрема у серпні 1996 року в м. Бучач – як консультант і адміністратор групи третього каналу французького телебачення при підготовці серії фільмів “Видатні письменники XX століття” документального фільму про лауреата Нобелівської премії, єврейського письменника, уродженця Бучача Шмуеля Йосефа Агнона. Стрічка через три роки була відзначена першою премією на фестивалі телефільмів у Палермо. У травні 2006 року приїхав до Тернополя на запрошення директора і головного редактора видавництва “Навчальна книга – Богдан” Богдана Будного – на його замовлення переклав чотири книги “Тарзан” Едгара Берроуза.
Навіть перелік найголовнішого з доробку Ю. Покальчука вражає. Наукові праці: “Самотнє покоління (Молодь і теорія відчуження у сучасному романі США” (1972), “На шляху до нової свідомості” (Тема праці в романі Аргентини й Уругваю” (1975), “Сучасна латиноамериканська проза” (1976), “Українці у Великій Британії” (1999).
Книжки художніх творів: “Хто ти?” (оповідання, 1976) “І зараз, і завжди” (роман, 1980, 1981), “Кава з Матагальпи” (повісті й оповідання, 1985), “Кольорові мелодії” (повісті, 1984), “Великий і малий” (оповідання, 1986), “Шабля і стріла” (роман, 1990, 2003), “Химера” (поезії, 1992) “Те, що на споді” (повісті й оповідання, 1998), “Двері в…” (ліричні есе, 1999), “Озерний вітер” (роман і повісті, 2000) “Інший бік місяця” (поезії в прозі, 2000), “Інше небо” (поезії, 2001), “Одіссей, батько Ікара” (повісті й оповідання, 2001) “Вони кажуть” (поезії, 2002), “Час прекрасний” (повісті й оповідання, 2002)  “Таксі блюз” (2003), “Окружна дорога” (2004) “Заборонені ігри” (2005), “Паморочливий запах джунглів” (2005), “Хулігани” (2006), “Не наступайте на любов” (збірка віршів, 2007), “Кама Сутра” (зібрання творів, 2007, журнал “Кореспондент” визнав кращою українською книгою року в номінації “Белетристика”).
Робота в кіно й на телебаченні: 1984–1990 роки – молодіжна студія ТБ “ГАРТ”; 1986 – автор сценарію і співпостановник телевізійного фільму “Рота імені Шевченка” (режисер Сергій Полховський); 1987 – автор сценарію і співпостановник телефільму про неповнолітніх злочинців “Тому, що люблю”.
“Мій тато розповідав, як до першого класу Луцької гімназії прийшов учитель і на дошці великими літерами написав: “Істина, добро, краса”, сказавши: “Оце те, діти, з чого ми почнемо навчання”. Я б хотів, щоб нині наша держава написала це для молоді” – так висловивсь Ю. Покальчук.
“Він пішов як святий – уві сні, – розповіла крізь сльози журналістам “Газети по-українськи” донька письменника Оксана. Їй – 22 роки. Працює юристом на телеканалі “1+1”. – Тиждень спав. А опівночі відійшов. Іще потримав у руках нове видання роману “Озерний вітер” – мав привезти його на львівський книжковий ярмарок 11–14 вересня. Радів як дитина. Писав продовження роману – під робочою назвою “Просто любов”. Написав близько ста сторінок. Більше не встиг.
Останніх кілька місяців він лежав у лікарні – в хоспесному відділенні онкологічного центру. “Він був феноменом української культури і людиною світу”, – говорять близькі до Ю. Покальчука люди. Водночас зізнаються, що протягом тривалого часу ніхто з них і не підозрював, що у Юри – рак. А мужній митець продовжував жити так, ніби нічого не змінилося.
“Вперше я помер, – розповідав Ю. Покальчук, – коли мені було 28 років. Відпочивав у Абхазії, несподівано зловили нирки, і мене забрала “швидка допомога”. Тієї ночі до моєї палати підселили діда з прізвищем Покалюк, і він під ранок віддав Богу душу. Приходять зранку мої друзі, а лікар у них питає: “Ви до кого?”, вони: “До Покальчука. – “Так він помер уночі”… Другий раз мене ховали років десять тому. Друзі почули про смерть по радіо, що, мовляв, на машині в Карпатах розбився письменник Покальчук… Наплутали і на кінофестивалі…”.
“До останніх днів Ю. Покальчук надиктовував у лікарні твори доньці Оксані, яка не відходила від нього…, – розповів брат письменника Олег. – Не відчував наближення смерті, до останнього подиху боровся з хворобою, жартував. Мав багато творчих планів…
Його чекали на традиційному вересневому книжковому форумі у Львові – а довелося тамувати сльози від непоправної втрати.
Про нього підготував для журналу “Тернопіль” обширну розповідь його літературний побратим Валентин Корнієнко – а треба було дописувати гіркі рядки.
Він був би найбажанішим гостем на традиційному святі вишиванок у Борщеві – а доля розпорядилася так, що лежав у вишиванці в труні.
Так, це про Юрія Покальчука (Пако, як називали його близькі друзі) – письменника, перекладача, літературознавця, громадського діяча, який 10 вересня 2008 р. відійшов у засвіти.
Наступного дня Юрія Покальчука у вишиванці поховали на 33-ій ділянці Байкового цвинтаря. Відспівували в Миколаївській церкві на Аскольдовій Могилі. Прощатися прийшло кілька сотень людей (серед них – телекоментатори Микола Вересень, Анатолій Борсюк, Юрій Макаров та ін.), також були вінки від відомих політиків…
Віктор КАРПОВИЧ, Богдан МЕЛЬНИЧУК.