Самотня старість в обгорілій кімнаті

Грудень. Для кожного цей місяць асоціюється з передсвятковими клопотами, гонитвою за подарунками, з дитячим сміхом, новорічною ялинкою. Та головне – зі святковим сімейним застіллям. Проте є чимало людей, для яких ця пора поглиблює їхню самотність, посилює відчуття непотрібності оточуючим. Тож не варто забувати про тих, які волею долі залишилися доживати роки наодинці зі своїми бідами…
Нещодавно в редакцію “Свободи” звернулася тернополянка Любов Василівна Варениця. Так сталося, що, допомагаючи зовсім чужій старенькій самотній людині, зіткнулася з байдужістю і безвідповідальністю оточуючих.
“В середині жовтня я випадково познайомилася з Мартою Петрівною Путерою. Жінка щодня приходила в торговий центр, просила окропу, грілася тут. Я й підійшла, щоб розпитати, можливо, їй потрібна якась допомога. Після почутої історії довго не могла опам’ятатися. З тих пір і допомагаю пенсіонерці”, – розповіла Любов Василівна.
Як з’ясувалося, Марта Петрівна родом із Борщівщини – село Козаччина (нині Ланівці). Народилася у 1941 році. Працювала у Тернополі на заводі “Сатурн”. Отримала кімнатку у гуртожитку. Відтоді там і мешкає. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було. Вона – дитина війни, інвалід ІІ групи.
“Зі слів Марти Петрівни, через коротке замикання електропроводки у 2003 році у її кімнаті сталася пожежа. Вогонь знищив облицювання стін, підлогу, все майно. Жінці ніхто так і не допоміг. Ось і живе у тому пеклі”, – продовжила пані Любов.
Якось напросилася в гості до пані Марти, щоб на власні очі побачити, наскільки там все погано. Від побаченого Любові Василівні стало недобре. Зізнається, навіть не уявляла, що людина може жити в таких умовах.
“Ні світла, ні води, нічого… Купа мотлоху і старенька, нікому не потрібна бабуся, посеред усього цього. Вона тому й ходила у торговий центр, щоби піти в туалет, помитися і хоча б гарячого окропу випити. Коли ж починало темніти, поверталася в свої обгорілі стіни. Спала на поставлених поряд кріселках…”, – співрозмовницю душили сльози, не могла далі й слова вимовити.
Але, заспокоївшись, продовжила. Каже, побачивши стан  кімнати, почала стукати у всі інстанції. Бо де таке бачено, щоб людина жила поміж інших людей, як невидимка, покинута і забута усіма.
“Звернулася в ЖЕК ПП “Люкс”, щоби бодай почистили  каналізацію, яка засмітилася більш як пів року тому. До слова, сантехнік мешкає у тому ж будинку, що й пані Марта. Попросила, щоб лампочку вкрутили. Усюди чую: “А чому ми маємо це робити, ми що – благодійники?” Я не тямилася від люті. Згодом по телефону мені відповіли, що я не родичка жінки і не опікунка, тож не маю права у них щось вимагати. А ще через якийсь час на мої дзвінки перестали відповідати. Звернулася я у соціальну службу. Там відповіли, що скличуть комісію. А тим часом Марта Петрівна може приходити на обід у благодійну соціальну їдальню. Та вся біда у клятому карантині. В приміщення бідних людей не пускають, дають їжу на виніс. Для цього потрібно принести посуд, про що Марту Петрівну не попередили. Та й де вона мала б гріти ту їжу, мити посуд?” – продовжила розповідь Любов Василівна.
Зібралася комісія, яка підтвердила, що пані Путера живе у жахливих умовах. Їй рекомендовано оформитися в Петриківський геріатричний будинок-інтернат або ж відвідувати соціальну їдальню.
“Від інтернату Марта Петрівна категорично відмовилася. Плакала, просила її туди не віддавати. Я запитала про соціального працівника, якого мали б їй надати, сказали, що без довідки від сімейного лікаря не мають права направити. З останнім Марті Петрівні потрібно було підписати декларацію. Я пішла з нею в поліклініку, щоб довести діло до кінця. Там заявили, що не можуть нічого вдіяти, бо у пані Марти немає мобільного телефону. Я прошу: тож запишіть мій. У відповідь знову чую: не маємо права. Замкнене коло! Насилу ми таки декларацію підписали”, – обурювалася добросерда жінка.
А ще у Пані Путери, попри те, що нема світла, води, навіть радіатора, є великі борги за комунальні послуги.  Тож Любов Василівна писала у всі інстанції, щоб старенькій списали ті борги, бо, по-перше, вона не отримує тих послуг, а по-друге, де візьме кошти на їх оплату.
“Доходило до того, що Марта Петрівна стояла біля церкви з простягнутою рукою, просила милостиню, щоб оплатити борги за газ. В її кімнаті є тільки стояк, батарею відрізали після пожежі. То про які борги йдеться?” – дивується пані Любов.
ЖЕК тижнями обіцяє полагодити світло, почистити каналізацію, однак поки що лише на папері. У соцслужбі відповіли, що не в змозі нічого зробити, мовляв, в геріатричний будинок йти відмовляється, в їдальні харчуватися теж (бо ж від вулиці Курбаса до Лисенка – велика відстань для старенької жінки, та й не має вона в чому і де зігріти ту їжу).
“Ми – не благодійники”, – кажуть у кожній інстанції. Але ж ми – люди! Як так можна? Ви лише уявіть: вечір, в хаті тепло, всі збираєтеся за сімейним столом, вечеряєте, ділитеся новинами, смієтесь. А в холодній страшній кімнаті з обгорілими чорними стінами посеред купи мотлоху сидить старенька жіночка. Вона так хоче комусь хоч трішечки бути потрібною.
Щоби бути благодійником, не потрібно мати багато грошей. Допомогти бабусі прибрати, відремонтувати електропроводку, створити хоча б якісь людські умови. Хіба такі дії – це порушення закону, про який мені увесь час розповідають? Відколи це людяність і милосердя були поза законом?”, – ставить риторичне запитання Любов Василівна.
Жінка не здається. Вона допомогла пані Путері написати заяву у міську раду з клопотанням про хоча б одноразову фінансову допомогу. Окрім того, Люба Василівна намагається розшукати родичів Марти Петрівни, які, можливо, проживають на Борщівщині.
Якщо вам, дорогі читачі, щось відомо про рідню Марти Петрівни Путери або ж ви хочете якось допомогти жінці у цій складній життєвій ситуації, звертайтесь в редакцію, ми надамо усі необхідні координати.
Пам’ятаймо: добро повертається сторицею!
Зоряна ДЕРКАЧ