Спогади, які спонукають посміхатися, коли серце плаче

Чи є у світі жінки з важчою долею, ніж українки?.. І хоч наша держава за всю багатолітню історію не починала жодної війни, чи не кожне покоління українських жінок чекало з фронту своїх захисників. Одні радо голубили чоловіків, дочекавшись, інші ж проклинали долю і зістарілися вдовами. Ой, гірка ж ти, українська жіноча доле!
14 вересня 2017 року під час бою під Авдіївкою від кулі російського снайпера загинув боєць 72 ОМБР Сергій Альмужний (позивний «Матрос»). Народився він у селі Красилівка Київської області у 1987 році та став першою дитиною майбутньої багатодітної родини. Закінчивши школу, Сергій пішов служити. Був матросом у державній прикордонній службі. А влітку 2014-го пішов у військкомат і попросився добровольцем на війну – хотів захищати Україну. А через три роки боротьби, зробивши для своєї неньки-Вітчизни усе можливе і навіть неможливе, віддав за неї найдорожче – життя. Мені вдалося поспілкуватись із дружиною героя, Єлизаветою.
– Лізо? Як ви познайомились з Сергієм?
– Наше знайомство відбулося на початку весни 2012 року. Я працювала офіціантом у кафе, а він привозив нам питну воду. Наші стосунки розвивалися стрімко. За його словами, він закохався відразу. А я намагалася ніколи не суміщати роботу і взаємини, тому не сприймала його залицяння всерйоз. Але він був наполегливий, чесний, щирий, і я здалася. Ми стали зустрічатися, а через кілька тижнів він сказав: «Я тебе дуже кохаю і  впевнений – ти будеш моєю дружиною, народиш мені дітей. Ти – та, яку я шукав…» Я була щаслива почути такі слова, але водночас мені здавалося, що він квапить події. Нині ці спогади спонукають посміхатися, коли серце плаче.
– Напевне, Сергій був романтиком?
– Багато чого можна розповісти про наше життя, але це -дуже особисте. Хоча… На початку стосунків Сергій не вмів дарувати квітів, соромився. Одного разу він купив букет троянд і ніс до мене на роботу. Сподівався, що я вже пішла додому, і він просто залишить їх на моєму робочому місці. Хотів зробити сюрприз. Але я затрималася, і вийшло так, що ми зустрілися. Він засоромився, заховав букет, а згодом попросив свого товариша подарувати мені ці квіти. Товариш зрозумів ситуацію і відмовився. Довелося Сергію набратися сміливості і зробити це самому.
Після цього було ще багато букетів, але той, перший, я запам’ятала на все життя. Коли дізналася про смерть коханого, ноги самі понесли мене в квітковий магазин. Я купила троянди, схожі на ті, які Сергій подарував мені першими… І поклала йому в могилу, щоб він пішов із ними на Небеса.
– Ви пам’ятаєте той момент, коли він захотів піти на війну?
–  Коли почалася перша мобілізація, я і мама сильно за нього переживали, хвилювалися, не хотіли його відпускати. Ми ж знали його вдачу та переконання. Але він наперекір нам пішов у військкомат. Сергій часто казав: «Ховатися під спідницями не буду і не хочу, я потрібен там».  22 серпня 2014 року його призвали в Новоград–Волинський  Житомирської області, де Сергій проходив підготовку в складі 5 батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Опісля, в січні 2015 року, його відправили в зону АТО. Важко навіть пригадувати, що він пережив. Був у «Дебальцівському котлі». Там його контузило. І хоч отримав важке обмороження рук та ніг, проте вижив. Для лікування та реабілітації його доправили у військовий госпіталь міста Київ. Обмороження давалося взнаки і згодом. Він навіть влітку мерз і спав під теплою ковдрою. А пережите не давало спокою. Іноді вночі він кричав, йому снилися жахіття, поранені та вбиті товариші.
– Тоді чому він знову опинився на фронті?
– Ні рани, ні психологічний стан не змогли переважити його громадянську позицію. Він переконував, що побратимам там дуже важко, і його присутність полегшить їхню долю. Сергій знову повернувся на війну. Підписав контракт і з 14 листопада 2016-го став служити гранатометником у 1-му взводі 3-ї роти «Донбас» 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Сергій був дуже товариським. Під час відпустки він навіть не поїхав додому, а разом з товаришами по службі і «братами» (як він їх називав) відправився підтримати торгівельну блокаду. Казав, що мусить, бо хто зупинить цю торгівлю на крові… Після тих подій він їде в Авдіївку до свого нового підрозділу – розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї ОМБР.
За свої бойові подвиги отримав 7 медалей, останню йому вручили 7 вересня 2017 року за оборону Авдіївки. А вже 14 вересня о восьмій вечора поблизу шахти Бутівка біля Авдіївки Донецької області снайперська куля поцілила йому в шию…
– Лізо, він був справжнім воїном. Можливо, це запитання і недоречне, але чи мав Сергій якісь захоплення?
– Він цінував кожну хвилину свого життя, але як і будь-яка людина, мав хобі. Це – риболовля. Незалежно від погоди, він завжди вставав зранку і йшов рибалити. Навіть там, на війні, він примудрявся рибалити. Якось Сергій телефонував (приблизно кінець липня – початок серпня): «Зая (так називав мене), знаєш, що я сьогодні купив? Дві вудки». Я запитую: «Навіщо вони тобі там»? А він каже: «Якщо є вудки, то і час знайдеться, тим більше, що ставок уже знайшов».
– Коли ви бачилися востаннє?
– Це було 15-17 липня цього року. Ми гуляли. Він тримав на плечах донечку і розказував мені про війну. До того часу Сергій ніколи цього не робив. Але тоді я знову попросила, і він чомусь погодився розповісти. Повірте, це було страшно навіть слухати. Ми й близько не усвідомлюємо, як їм там нестерпно важко. Тому нам потрібно стати для них надійним тилом. Я вдячна Господу за ці два дні, що ми мали змогу побачитись і поговорити. І що донечка ще побачила живого тата. А тепер у нас є тільки пам’ять і могила.
– А останні дні перед смертю Сергія ви пам’ятайте? Як він поводився? Можливо, щось відчував?
– Востаннє ми говорили по відеозв’язку 13 вересня, увечері. Він хотів побачити донечку і сказав, що дуже нас любить. Як завжди, говорив з нами лагідно. Але очі у нього чомусь були сумні. Я й подумати не могла, що це було останнє відео з ним. Наступного дня ми ще листувалися в соцмережі. Він писав, що зайнятий і не має часу зателефонувати. О 14:53 написав: «Що робить наша доця?» Але відповідь він так і не прочитав. Сергій був уже на позиції, а о восьмій вечора його не стало. Цю страшну звістку я дізналася від його мами 15 вересня о 9 ранку… З-під ніг пішла земля, серце стискалось, душа плакала, сльози текли нестримною рікою. Не хотілося вірити, що Сергія більше нема, адже він обіцяв: «Я ніколи вас не залишу, мої принцеси». Проте життя розпорядилося по-іншому. Я щоранку прокидаюся з думкою, що це все – сон, а Сергій живий. Що зараз я зателефоную коханому, поговорю з ним. А наша доця щось йому прощебече… Кажуть, час лікує, а мені чомусь із кожним днем ​​все важче. Рятує тільки турбота про малятко. А також підтримка матері Сергія і її чоловіка. Вони дуже добре до мене ставляться, і за це я дуже вдячна. І якщо Сергій з Небес може мене почути, то хай знає: ми завжди будемо пам’ятати про тебе, коханий!
Михайло УХМАН