Брав у полон російських ГРУшників та стояв на посту з міністром

«Наш перший батальйон всередині серпня 2014 року потрапив під Іловайськ. Не знаю толком, що там сталось… Але більше половини хлопців загинули. Я бачив по телевізору, як сепаратисти бульдозером загортали тіла моїх побратимів у рівчак. Їх, як скотину чи сміття, просто засипали землею… І все», – розповідає боєць з позивним «Максим», який воює у складі 92 бригади Збройних сил України.
– А ви на той час де були?
– Я з другим батальйоном перебував на навчальному полігоні. Мене призвали 6 серпня і через місяць відправили в містечко Щастя, що неподалік від Луганська. Після побаченого по телевізору ми горіли помстою, хотіли в Іловайськ, аби добити цих московських… Та для нас приготували інше завдання.
– Війна, смерть, хаос. І в такій ситуації ви приймаєте рішення йти воювати. Чому?
– Я народився у Надвірній, що на Франківщині. Проте одружився і переїхав у містечко Борівське Харківської області. Коли побачив, як з ризиком для життя наші хлопці захищають Україну, подумав, що я не гірший. І майже нічим не ризикую. Мені 48 років, маю дітей, онуків. Життя прожив не даремно, тепер потрібно і Україні допомогти. Я ж із Західної України, тобто з підвищеним почуттям патріотизму. На медкомісії у мене виявили проблеми зі шлунком. Я викинув ці документи, поїхав в іншу лікарню і ще раз пройшов обстеження. Там нічого не виявили. Дорога в АТО була відкритою.
– Ви пам’ятаєте, хто першим загинув з ваших побратимів?
– Капітан Антошин, наш ротний. І начальник штабу 92  бригади Демиденко. Вони оглядали позиції, вирішували, де окопатися, укріпитися. До нас там стояли сепаратисти, 95 бригада, Перша танкова, батальйон «Айдар». І всі ставили розтяжки, міни. На карті цього не позначали. Ось наші командири і підірвалися з необачності. За рік у Щасті в нашій роті загинули 9 людей. Кого куля вразила, хто загинув від осколків. Мене ж Бог милував. Ми охороняли єдиний міст, який з’єднував селище з Луганськом. По нас стріляли з танків, «Градів», та величезних жертв вдалось уникнути.
– Як поводилися офіцери під час обстрілів?
– Після смерті капітана Антошина нам траплялися боягузи і непрофесіонали, які першими втікали з поля бою. Трохи пізніше прийшов лейтенант Бондаренко, якого згодом нагородили орденом Богдана Хмельницького. Цей хлопець справді може називатися офіцером. До речі, він був одним із тих, хто затримував російських ГРУшників.
– Ця історія вже обросла легендами. Як усе відбувалося насправді?
– Це було близько обіду. Сонце шкварило немилосердно, і один з бійців – «Вадік» – вирішив скупатися в Сіверському Донці. Коли йшов краєм окопу, в нього раптом вистрелили. «Вадік» закричав, і це почув боєць на псевдо «Борода». Він відкрив вогонь по ворогах. Якби не ця тривога, терористи могли знищити наших хлопців набагато більше. Бо один із наших постових ніс варту в навушниках. І не бачив та не чув, коли «Вадіка» поранили, бо слухав музику.
На щастя, у бій вступили усі хлопці, які були в цьому квадраті. Одного терориста  поранили в плече, іншого – в ногу. Хтось закричав, щоб принести носилки. Я побіг за ними на інший пост. Проте підійти до поранених розвідників ми спочатку не наважувалися. Старший із них кричав, що має гранату. Зрештою, ми їх таки взяли. Дали кілька разів у голову, щоб не репетували і понесли на дорогу. У нас виникало бажання скинути цих покидьків з моста. Але комбат не дав цього зробити. Згодом, коли цих мудаків уже забрали СБУшники, ми дізналися, що «Вадік» помер у лікарні. Якби попалися вони нам ще раз, їм би і Президент не допоміг.
– Вони відразу зізналися, що є російськими ГРУшниками?
– Спочатку всіляко заперечували свою приналежність до москалів. Казали, що ополченці. Проте, побачивши, що ми переглядаємо їхні телефони, розповіли правду. Капітан, який до того геройствував і навіть погрожував нам, пізніше поводився, як продажна шлюха. Все пищав: «Парні, парні, отпустітє нас!!!» Пізніше ми дізналися, що капітана Євгена Єрофеєва і сержанта Олександра Александрова обміняли на засуджену в Росії українську льотчицю Надію Савченко.
– Чи отримав покарання постовий у навушниках?
– Тут ціла історія. Його спочатку нагородили за участь в операції проти російських розвідників. Але потім, коли розібралися, нагороду зняли. Навіть учасника бойових дій не хотіли давати. І він переметнувся на бік так званої ЛНР. Наскільки це правда, не знаю, але казали, що бачили його сайт, де він розповідає про службу в українській армії.
– А вас нагородили за затримання російських терористів?
– А мене за що нагороджувати? Є хлопці, які справді це заслужили. Я нічого героїчного не зробив. Як і десятки інших солдатів, які отримали медалі. Вони зовсім не були присутніми під час бою. Їх навіть на нашій ділянці в той час не було.
– Ви вважаєте правильним, що російських спецназівців обміняли на Савченко?
– Спочатку всі хвилювались за неї, вважали патріоткою. Але тепер відкрилось істинне її обличчя. Проститутка, яка продає себе, щоб оплатити комуналку, викликає більше поваги, ніж ця липова героїня. Розказували знайомі «айдарівці», що Савченко потрапила в полон, будучи нетверезою. Їхній БТР заїхав на блокпост сепаратистів. Почався бій. Багато хлопців загинуло при спробі відійти, а потім – і відбити її у «сєперів». Вона ж тепер допомагає росіянам руйнувати Україну зсередини. До речі, коли я їхав у відпустку на Харківщину, колишній міністр молоді і спорту України Дмитро Булатов, з яким ми навіть разом на посту стояли, передав мені флешку, на якій зберігалась інформація про Савченко.
– Кому ви її передали і чому сам Булатов не поїхав до Києва?
– Цю флешку я передавав у Харкові. До мене підійшли модно одягнуті люди, забрали її і мовчки розчинилися в натовпі. А екс-міністр не хотів зайвий раз світитися. Він взагалі був скромним солдатом.
– Сепаратисти добряче «віддячили» вам за російських ГРУшників?
– Не дуже. Як завжди – закидали мінами, снарядами. Та отримавши  порцію металу, відходили. Правду кажучи, не всі ополченці є озвірілими злочинцями. Був випадок, коли з боку сепаратистів до нас прийшов чеченець. Під покровом ночі перейшов нейтральну територію і попросився на розмову. Він розказував, що їх змушують воювати. Так звані чеченські князьки продалися Москві за гроші і використовують простих людей у своїх цілях. Тим, хто відмовляється йти на війну, погрожують знищити сім’ю. Це був єдиний чеченець з їхнього боку, який здався нам адекватним. Інші по рації кричали «Хахол, ухаді с Данбасса. Зарєжем… закопаєм…»
Якось під покровом ночі вони підійшли до сірої зони і почали витягувати з землі наші міни. І це за тридцять метрів від нас. Такого нахабства пробачати не можна. Після короткого бою вони залишили двох убитих та кількох поранених. Ось так, прослуживши рік і місяць, я поїхав додому.
– Як зустріло вас мирне життя?
– Кілька місяців займався своїми справами, а тоді не витерпів того бедламу, яке твориться в нашій державі, і підписав контракт зі своєю бригадою. Приїхав  у Щастя, а звідти нас перевели у Мар’їнку.
– Можете порівняти війну 2014 року з теперішньою?
– Скажу чесно, шкодую, що підписав контракт. На початку бойових дій я йшов воювати за покликом серця. І був не білою вороною. Нині від патріотизму нічого не залишилося. Війна перестала бути війною за незалежність, а перетворилася на театр абсурду і наживи. Та й солдати були людяніші.
– А чому ви кажете, що солдати були людянішими?
– Я пригадую бійців батальйону «Айдар», які в 2015 році стояли разом з нами під Луганськом. Це були класні хлопці, професійні воїни, чудові мінометники. Вони жили перемогою. Я не бачив, щоб вони випивали чи курили травку. Зі мною воював харків’янин з позивним «Археолог». Він не був військовим, мав вищу освіту, проте стріляв з гранатомета відмінно, майже без промахів. Добре слово хочу сказати і про колишнього сержанта Білова. Він загинув, але досі в нашій пам’яті. Цей хлопець не любив, якщо солдати вживали алкоголь. Робив усе, щоб ми були одягнуті, ситі. Кожного тижня за свої гроші купував для нас торт чи привозив шашлик. Таких людей сьогодні в армії не вистачає. Зрештою, я – військовий, а тому змушений приймати все, як є, і воювати до перемоги.
Михайло УХМАН