Боєць повернувся з… того світу

Ідучи Мар’їнкою і розглядаючи наслідки нічних боїв, я не помітив, як вийшов на околицю міста. Підійшов до нашого блок-поста, хлопці пригостили мене чаєм. Хоча журналістів тут недолюблюють, для цих воїнів я вже свій, адже пройшов хрещення боєм.
Поки пили чай, ділилися інформацією про нічні обстріли. Раптом хтось втрутився у розмову: «Журналісте, тут з нами твій земляк, хочеш покличу?» Через хвилину підійшов хлопець, обвішаний зброєю. Познайомилися. Його звати Дмитро Хлєбніков. Я запитав його: «Поговоримо?»  Він ствердно кивнув. А далі, навіть не цікавлячись, про що буде розмова, почав розказувати.
– Я народився у Теребовлі, навчався там, здобув диплом будівельника, працював у Києві на різних роботах. Вже у столиці познайомився з хлопцями з батальйону «ОУН». І після спілкування з ними зрозумів: потрібно щось змінювати у житті, адже йде справжня війна, і в боротьбі з ворогом приймають бій мої однолітки. Чому ж серед них немає мене? Хіба я не з патріотичного та героїчного краю? Усіх грошей однаково не зароблю, а ті, що призначені для мене, ще встигну і заробити, і прогуляти.
– Коли ти вперше потрапив на передову?
– Пройшовши вишкіл разом з оунівцями, у жовтні 2015 року відбув у місто Піски Донецької області. Там брав   участь у боях до літа 2016 року. Потім перейшов у добровольчий батальйон «Захід», де воював упродовж літа у Мар’їнці. А недавно підписав контракт із  батальйоном «Донбас».
– Дмитре, чому так часто змінюєш підрозділи?
– На жаль, не все так добре у нашій армії, як мені здавалося на початку війни. Всюди багато негативу. Воюючи разом з оунівцями, часто бачив, як окремі хлопці відходили від своїх ідей, зраджували побратимів, наговорювали на них. Ми тоді стояли з бійцями регулярної армії Збройних сил України. Тому неодноразово доводилося чути, як добровольці здають своїх ЗСУшникам, мовляв, наш старший вчора напився, а такий-то не виконав наказ, вчора наші говорили, що ви погано воюєте… Розумієш, бридко на таке дивитися, слухати. Жити і воювати поряд із людиною, на яку сподіваєшся, а вона обмовить тебе, продасть, не хотілося. Так я опинився у батальйоні «Захід». Спочатку там все було добре, проте я вирішив служити в офіційних військах. Чому? Нас називають «партизанами», ніхто з нами не рахується. Хоча ми і виконуємо величезний обсяг роботи, цього ніхто не цінує. І я вибрав «Донбас». Із цим батальйоном підписали контракт багато колишніх добровольців, бо у спецпризначенців, як мені здавалося, ще відчувається якась ідея. Можливо, хтось засуджуватиме мене, та я зробив свій вибір. І повірте, для мене гроші – не головне. Хочеться, аби цінували, вважали за людину і давали воювати, а не сидіти в окопах.
– Що тобі запам’яталось найбільше за всі місяці війни?
– Навіть не знаю, з часом перестаєш вести хронометраж. Дні зливаються, стають одноманітними. А про життя задумуєшся тоді, коли хтось із побратимів гине або поранений. Проте був випадок, про який хочеться згадати. Я стояв на посту в Пісках разом із солдатом-контрактником. Раптом ми побачили, як сепаратисти переходять через поле. Я взяв гранатомет і вистрелив та, на жаль, не влучив. Мій напарник перелякався, що ворожа розвідувальна група передасть наші координати своїм і розпочнеться обстріл. З переляку він покинув пост. Просто втік. Хвилин через 10 терористи справді розпочали стріляти з усіх видів зброї. Я сидів у бліндажі і чекав, коли прийде допомога. Проте нікого не було. Натомість по мені почали стріляти з тилу і я зрозумів, що сепаратисти беруть мене в кільце. Рація мовчала, з’явилось погане передчуття. І тут мені прийшла думка зателефонувати своїм друзям-оунівцям. На щастя, зв’язок був хороший, і вже через кілька хвилин ми разом відбили атаку ворога. Ось так мені допомогли хлопці, у чистих намірах та ідейності яких я вже був зневірився. Хай пробачать мене вони і Господь.
– Ти можеш сказати, звідки був той солдат, який покинув тебе?
– Краще не потрібно. Все закінчилося добре. Але як потім з’ясувалося, цей горе-вояка служив у штабі і через нестачу людей його відправили на пост. Ось він, не навчений до бою, і здрейфив. Не дивуюся, бо то цілком природний інстинкт.
– Дмитре, як ти вважаєш, ця війна триватиме ще довго?             
– Я встиг повоювати і в добровольчих батальйонах, і в Національній гвардії. Тому переконався – якби добровольцям дали нормальну зброю, ми б уже давно шампанське пили в Донецьку. А якщо сидітимемо в окопах і чекатимемо, поки прилетить міна чи снаряд, то ця війна не закінчиться ніколи. Для перемоги потрібен наступ, тільки так Україні можна повернути втрачені землі і повну незалежність.
P.S. Розмова із земляком справила на мене приємне враження. Але чи міг я тоді здогадатися, що розмовляв з людиною, яка, так би мовити, повернулася з того світу. Про це я дізнався згодом, коли вже готувався писати матеріал. Як з’ясувалося, 7 липня на сторінці благодійного фонду «Майбутнє сиріт» у Фейсбуці з’явилася інформація, що «в Мар’їнці 6 чи 7 липня загинув їхній товариш, колишній учень Коропецького ліцею-інтернату, боєць добровольчого батальйону ОУН Дмитро Хлєбніков… (18-19 років, круглий сирота з Теребовлі, навчався у Коропці у 6-9 класах). Світла пам’ять. Герої не вмирають. Наскільки нам відомо,  потрібна допомога. За тілом поїхали…». Та, на щастя, вже 9 липня на своїй сторінці у Фейсбуці відомий волонтер Лілія Мусіхіна повідомила: «Дмитро – живий і здоровий. Дякуючи волонтерам і небайдужим військовим, які швидко кинулися на пошуки, Дмитра вдалося відшукати живим…»  
Михайло УХМАН