Доля – не підкова…

Іноді здається, що життя минає так швидко, ніби йому з нами нецікаво. Такі думки починають нанизуватися на основу днів, коли вже, як кажуть, з ярмарку. А як тобі поза дев‘яносто літ – і поготів…
Доля Івану Олександровичу Кульчинському із села Старий Тараж Кременецького району вділила шматок життєвого поля, засіявши поміж зерном усілякими клопотами і гризотами.
Коли разом із працівниками структур виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та профзахворювань в Тернопільській області зайшли на подвір‘я оселі Кульчинських, застали голову сімейства, найстаршого у селі чоловіка, за буденними клопотами: він на розкішному осінньому сонці сушив і пересівав насіння цибулі.  Все було б звичним, якби не те, що чоловік без обох ніг.  Ще не виповнилось йому й тридцяти літ, як через нещасний випадок на роботі Іван Олександрович став, як тепер кажуть, особою з інвалідністю. І вже 63 роки живе не завдяки, а всупереч. Всупереч обставинам, прогнозам лікарів, навіть логіці…
Та, певно, не було такого дня, коли цей чоловік здався, опустив руки.
Працівники Фонду цікавилися потребами чоловіка, розпитували, чим можуть зарадити, бо практикують виїзні прийоми громадян у відділеннях, відвідують потерпілих на виробництві за місцем проживання, аби знати не зі звітів про проблеми чи запити цих людей, а з кожним інвалідом трудового каліцтва спілкуватись особисто. А я на мить уявила, як це – жити без ніг. Ноги аж стерпли від побаченої картини…
Пам‘ять Іван Олександрович має добру, тільки глухота, каже, вчепилася:
–   В 1944-му ще своїми ногами дійшов 2-м Білоруським фронтом майже до Східної Прусії. Там захворів на плеврит. Відправили лікуватися до госпіталю в Пензу. Далі – санаторій для туберкульозників, півроку відпустки. Потім перекомісії – з міста в місто. Опинився в Одесі, служив в авіачастині. В ремонтних майстернях відновлювали бойові літаки. Демобілізувався звідти аж в 1948-му році.
Після війни повернувся в рідне село, влаштувався на місцевий млин, оженився. Дружина, Галина Федорівна, якій вже 88 років, теж вийшла до нашої розмови під яблуньку. Натерпілася вона також за своє життя – аж сльози вийшли від згадок про тяжкі будні і рідкісні свята. Лишилось, каже, четверо пенсіонерів у хаті: ми з чоловіком та син з невісткою. Ще двоє синів із сім‘ями мешкають неподалік. Почали рахувати дітей і внуків – дійшли до правнуків, яких мають шестеро.
А тоді, в 1953-му, життя тільки почало налагоджуватися. Мав свою кузню, всі сусіди йшли до нього робити й ремонтувати плуги, клямки, сапи, інший реманент. Та трапилося лихо: на млині полив водою пас і проходив біля центрального валу трансмісії, де його підхопило за  куфайку болтом з валу, закрутило і почало ним кидати, вдаряючи ноги об перекладини. Нижні частини ніг у лікарні ампутували. В рішенні суду визнали, що нещасний випадок трапився з вини правління колгоспу, яке, порушуючи правила безпеки праці, не обладнало болти на валу відповідними щитками. Зобов‘язали стягувати з колгоспу 35 трудоднів щомісячно. На той час це було 40 кг зерна.
Решту життя Іван Олександрович всі проблеми вирішував лише своїми руками. Навчився і без ніг працювати в кузні. Хоча сини не продовжили батькової справи, однак працюють із сучасним залізом: ремонтують автомобілі, трактори, іншу техніку.
Односелець діда Івана, Володимир, розповів нам, що таких різаків до січкарні, підків, як той коваль, ніхто не міг зробити. Пам‘ятає, як малих нечемних дітей колись в селі лякали ковалем без ніг, який прийде й забере в свою кузню. Але дід Іван, каже, добряк.
А воно й видно, бо очі Івана Олександровича, хоч уже погано бачать, та світяться добром і щедрістю.
«Мав коняку, – каже, – їздив якийсь час на базар, продавав сапи, інше залізо.  Колись риболовлю любив. Старався без роботи не сидіти, бо без діла слабіє сила».
«Як їздив на коні?» – здивувалися працівники Фонду, адже чоловік відмовився від протезів уже давно. Перші протези йому зробили після травми у Львові – не зміг ходити на тих дерев‘яних ногах. Важкі були, на коня не міг заскочити. А без них навчився пересуватися: змайстрував сам собі легкі, маленькі дерев‘яні милиці, виготовив гумові підметки, наче лижі. Та й рухався – ближче до землі. Потім, вже коли Фонд почав свою діяльність, знову виготовили для нього протези, дали інвалідний візок, оплачують різні види догляду. Та дід Іван вже звик до певного стану пересування, а візок виявився непридатним для горбистої місцевості його обійстя.
Однак він без ніг навіть на дерева навчився лазити, сам дах хати перекривав.
Якось, як ветерану війни, дали йому з дружиною  путівку в Заліщицький госпіталь. А там їх запитали: «Чого ви вже їхали в такому віці?» Через те й відмовляється тепер від оздоровлення. Іван Олександрович не втратив почуття гумору, попри всі негаразди. Сміється: он, недалеко до цвинтаря, через дорогу, ще встигну. Маю  побачити кінець війни, яка забирає цвіт України.
– Чим вам можемо допомогти? – поцікавився в діда Івана начальник управління виконавчої дирекції Фонду в Тернопільській області Федір Бортняк. – Чим прислужитися? Перед силою духу  такої незламної людини, як ви, ми можемо лише схилити голову. Будучи неповносправним упродовж 63-х років життя, давати раду і собі, і господарству мало хто спроможний. Дуже хочеться, щоби люди, з якими стаються нещастя, не втрачали віру в себе. Лікувалися, розробляли руки чи ноги, намагалися не залишитися безпомічними. А ми будемо допомагати усім потерпілим на виробництві не лише страховими виплатами й медичною реабілітацією, а й допоможемо не залишитись осторонь суспільного життя.
Домовилися, що працівники Фонду клопотатимуть, аби в індивідуальній карті реабілітації на засіданні МСЕК дописали чоловікові оплату медикаментів. Без цього Фонд не може компенсувати вартість ліків. Бо Іван Олександрович досі перев’язки собі робить,  а ліки тепер дорогі. Хоча медики мали б про це знати…
Насправді, як кажуть в народі, доля – не підкова, руками її не переламаєш. Хоч і коваль. Тільки велика людина  знаходить мужність протистояти негараздам своєї долі.
 
Зоряна ЗАМКОВА