Мар'їнка. Хроніка одного дня «Слава Київській Русі – Новоросія біжи!»    

Ось така кричалка лунає на передовій із уст наших бійців  в  Мар’їнці на адресу терористів, які перебувають за сто метрів від них. Час від часу бандити реагують на неї і починають нецензурно лаятися, що й потрібно нашим військовим, адже таким чином вороги виказують своє місце схову, і українські вояки накривають їх кулеметним вогнем. 
Коли я прибув туди, то не міг повірити, що тут іде війна, адже місцеві хатки, оповиті плющем, виноградом, створювали образ казки, тим більше, що неподалік був ліс, звідки віяло таємничістю. І я, милуючись цією красою, забувши про війну, спустився вулицею і фотографував, правда, не чарівні краєвиди, а сліди боїв.
Бійці, з якими я приїхав, вивантажували з машини боєкомплект і на мене не звертали уваги. Раптом моє серце неприємно тьохнуло, я озирнувся і побачив, що наші хлопці махають мені руками, а один з них біжить мені назустріч. З’ясувалося, що, захопившись, я зайшов на територію, підконтрольну сепаратистам. Дивно, що вони не вистрілили в мене. Збагнувши, що могло статися, розхвилювався, серце в грудях закалатало. Тоді один із бійців батальйону “Донбас”, щоб відволікти мене, почав розповідати  про тактику місцевих боїв:
– Щоночі сепаратисти проникають у нашу зону. У темряві відбуваються кровопролитні сутички. Все іде в хід: гранатомети, автомати, гранати. А російські найманці почуваються тут вільно, адже багато місцевих підтримують їх.
Переїжджаємо в інший сектор. Мої попутники займаються своїми справами, а я оглядаю величезні терикони, що відокремлюють Мар’їнку й Красногорівку. На одному з них майорить наш прапор – видовище шалено хвилююче. Інші терикони, на жаль, – на території бандитів, а за ними – пряма дорога до лігва терористів – Донецька.
Підходжу до блок-поста, вояки  з “Донбасу” насторожені, але дізнавшись, що я з Тернополя, охоче спілкуються, адже у них багато “западенців”.
– Ворога можна вибити звідси за кілька днів, – кажуть вони, – та не має на те політичної волі. Триває окопна війна, війна на виснаження. Вона була б результативною, якби бандити не отримували допомогу від Росії. Тому єдиний вихід з цієї ситуації – це наступ. Будуть жертви, без сумніву, але буде і перемога…
Несподівано терористи відкрили вогонь із кулемета. Солдати замовкли, звели зброю, радист передав інформацію командуванню, усі завмерли, очікуючи на наказ відкрити вогонь. А мені час вирушати в Красногорівку. На виїзді з Мар’їнки ми чули стрілянину автоматів, гранатометів, кулеметів. Як закінчився бій – залишилося невідомо.
діставшись до наступного пункту призначення, бійці почали облаштовувати позицію для стрільби з великокаліберної гвинтівки. Відстань до ворога сягала півтора кілометра, тож потрібно було знайти таке місце, щоб залишатись непомітними і водночас ефективно стріляти. Я ж вирішив поспілкуватися з місцевим населенням. На околиці міста мене зустріла пустка, розбиті вікна і двері в будинках, обстріляні стіни, подекуди зруйновані дахи. За два кілометри, ближче до центру, життя вирувало, а тут бігали здичавілі кішки й собаки. Пощастило зустріти жінку, яка спочатку, побачивши мене, хотіла втекти, та потім відважилася і підійшла.
– Учора ввечері так стріляли, що ми всю ніч просиділи в підвалі. Думали, все – настав кінець світу. Тому й боїмося, не знаємо, хто на вулицях: свої чи чужі.
– А хто для вас свої? – запитую у неї.
– Звичайно, українці. Люди потроху вже починають розуміти, що їхня країна – це Україна. Жити дуже важко. Продукти дорогі, ціни на комунальні послуги – піднебесні. Біля дому посадила трішки картоплі, думала, хоч щось на зиму буде, та де там, через два дні викопали всю. Така сама доля спіткала часник і цибулю. Вночі краще на вулицю не виходити, адже бродять непевні люди, грабують усіх, оминають тільки військових. Я могла б тобі багато про що розповісти – і про своїх, і про чужих, та хочу ще жити і сподіваюся, що дочекаюся того дня, коли на Україні настане мир.
Я повернувся в облаштовану в одній із багатоповерхівок, де ніхто не проживав, позицію. Наші бійці розпочали обстріл бліндажів противника. Ці виродки вільно ходили вздовж окопів, розмовляли по рації. Та перший вистріл загнав їх в середину. Кулі потрапили в їхнє укріплення. Не можу сказати, чи були серед них убиті, проте поранені – точно. Відстрілявшись, ми швидко зібрались і поїхали на базу, бо терористи, побачивши, звідки ми стріляли, почали бити туди з міномета.
Цього дня війна для мене закінчилась. А для бійців батальйону “Донбас” і воїнів з Правого сектора, які стояли в Мар’їнці, продовжувалася. Вже потім я дізнався, що впродовж трьох днів наші бійці знищили більше 50 сепаратистів, техніку, склади боєприпасів. У нас теж були втрати, на жаль, чиясь мати не дочекалася сина, хтось коханого, хтось брата.
Рідні наші, спочивайте з Богом, ми вас пам’ятатимемо, ви – наші герої. Знайте, ми будемо битися до перемоги!
Михайло УХМАН