Воїн – це професія, якій потрібно навчатись

Я, виконуючи редакційне завдання, перебуваю на сході України, в Донецькій області, в зоні АТО. Проживаю на одній із баз Правого сектору неподалік Авдіївки.
Що являє собою військова база? Мені пощастило побачити її на власні очі. А ще – познайомитися зі славетними воїнами, котрих бояться сепаратисти, Багато розповідати не можу, все-таки об’єкт секретний. Утім, керівник бази, командир ОТГ ім. капітана Воловика друг Кулібін особисто познайомить нас із деякими аспектами життєдіяльності очолюваного ним підрозділу.
– Друже Кулібін, їхав на базу я з острахом, адже чув про суворі закони, які діють в лавах Правого сектору, про сувору дисципліну і не менш суворе покарання. Не знаю, наскільки це правда, але мені казали, що у вас за п’янство й інші тяжкі провини б’ють ломакою по спині і … нижче спини?
– Та ні (сміється), ми варварством не займаємося. Це – народні “страшилки”, які, мабуть, комусь вигідно поширювати. Якщо воїн випив, то щоб його покарати, ми можемо посадити порушника в яму, щоб подумав про скоєне. Розуміємо, в яких умовах перебуваємо, хтось не витримує і трішки розслабляється. Проте якщо такі випадки стають хронічними, ми цього чоловіка відправляємо додому. Тут не місце алкоголікам, ледарям та іншим асоціальним елементам. Щодо дисципліни, то інакше не можна. Подивися, що коїться в армії. На нас дивляться люди, з нас беруть приклад молоді хлопці. Я гордо заявляю, що ми є авангардом нинішньої і зразком майбутньої української армії. Наші кредо: «Ні кроку назад – тільки вперед», «В ім’я вільної України дисципліна і чесність – понад усе». І це не просто слова на публіку – це те, за що ми боремося, за що гинуть наші хлопці.
– Як відбувається відбір в лави ПС на території мирної України – відомо, а за якими критеріями тут, в районі бойових дій, ви приймаєте людей?
– Якщо на мирній території кожен охочий може вступити до нас, то тут усе набагато жорсткіше. Ми приймаємо бійців за чиєюсь рекомендацією, тих, хто готовий іти до кінця, а також тих, хто служив у інших підрозділах ЗСУ. Останніх у нас дуже багато. Хлопці хочуть воювати, нищити ворога, а їм не дають, прикриваючись міфічним перемир’ям. Спочатку для новоприбулих упродовж місяця тривають навчання, під час яких вони вивчають зброю, тактику бою і все інше. Тільки тоді допускаємо людину на передову. У нас служать лише добровольці, нам грошей не платять, живемо за рахунок народних пожертв і допомоги від волонтерів. Зброю добуваємо в боях з ворогом.
– Як ви знаходите підхід до всіх своїх підлеглих, адже це величезна кількість людей різного віку з усіх куточків України? Кажуть, командири офіційних військ не завжди можуть похвалитися добре налагодженими контактами з солдатами.
– Усіх нас єднає прагнення здобути волю для України. Я і мої хлопці поєднані кров’ю, нас не розділяють гроші, політичні амбіції. У нас одна мета: прогнати ворога і завершити революцію. Люди мають жити, а не виживати. І знати, що їхня кров, їхні жертви були недаремні, а бандити сядуть в тюрми або будуть знищені. У ЗСУ ситуація зовсім інша. Там більшість воїнів мобілізовані, притягнуті за вуха. Звісно, це необхідно. І все ж…
До речі, я воюю більше двох років, не отримуючи ніяких коштів, моя сім’я – на утриманні дружини. У більшості наших бійців ситуація аналогічна. Також негативним є той факт, що багато командирів теперішньої армії виховані на радянських засадах, не вміють воювати, координувати зусилля. Бачив нашу армію і в 90-х роках, і 5 років тому, бачу тепер. У контактах «офіцер – солдат» змінилося дуже мало. А вчитися воювати лише починають. Хоча мова не про всіх. Особисто знаю командирів ЗСУ, котрі є справжніми бійцями, кожен з них вартий усіх генералів. Проте таких поки що надто мало.
До речі, щоб захистити свою державу, нам вистачить 150 тисяч вишколених воїнів. Але це мають бути справжні професіонали! І платню отримувати відповідну – не менше тисячі доларів, як військові країн Заходу.
– Друже Кулібін, можливо, це болюче питання, але що сталося у бою поблизу шахти Бутівка? Бо цією темою спекулюють, виникає багато здогадів…
– Так, біль від втрати наших хлопців, наших героїв досі не минає… Але… У мене немає прямих доказів і уже, напевне, не буде, та все вказує на те, що моїх бійців підставили. Ми останнім часом так насолили терористам, що, ймовірно, то була їхня помста. Адже бандити стріляли так влучно і так довго, як ніколи до того. І саме тоді, коли багато наших бійців було на шахті. Якраз тоді, коли ми готувались до вилазки на їхню територію. Я в такі випадковості не вірю. Насторожує, що тепер на шахті все більш-менш спокійно: не має ПС – і ніхто не стріляє. Більше, я думаю, говорити щось непотрібно.
– Ваші тактичні групи часто виїжджають в місто на виклики: там стріляють, там бійка… Чому виконуєте ще й роботу поліції?
– У 2014 році, коли у місті вивішували російський прапор, майже вся тодішня міліція стояла осторонь і усміхалась. Тепер, коли тут українська влада, ставлення нинішньої поліції до всього українського не змінилося. Більшість з них як працювали, так і працюють на терористів. У місто заїжджають люди, котрі колись воювали чи ще й досі воюють за сепаратистів. “Менти” знають про це, але нічого не роблять. Вони закривають очі на безчинства, які сепаратисти інколи коять вночі у місті. Ось тому ми і змушені зупиняти цих виродків, захищати громадян.
– У вас в ОТГ чимало тернополян. Що можете сказати про них? Що побажаєте жителям Тернополя і області?
– Скажу, що вони файні хлопці (сміється) і чудові бійці. А Тернопіль – гарне місто, яке я люблю і де у мене багато друзів. Тому – усім привіт! Шануйтеся!
Михайло УХМАН