Автобусний маршрут неприємних вражень, або Хто вкрав у дитини місце?

 
Настала пора літньої відпустки. Я відклала в бік ручку, блокнот, поклала у найвіддаленішу шухляду всі гаджети, щоби хоч на кілька днів забути про роботу і присвятити себе синочку і чоловіку. Та трапився інцидент, про який не можу мовчати…
Отож, коли надумали поїхати відпочивати в Одесу, на поїзд квитків уже не було. Тому ми змушені були їхати автобусом. Звісно, це не комфортно, ще й у рази дорожче. Приміром, якщо за квитки на поїзд плацкартом ми заплатили б 400 грн., то за три квитка на автобус виклали майже 1200 грн. Здивував ще й той факт, що на залізниці діють знижки для дітей, а на автобус – ні.
Та ми не засмучувались стосовно цього. Бігали по магазинах за покупками для відпочинку. Вечорами мріяли, як невдовзі засмагатимемо під пекучим сонцем, на гарячому пісочку і купатимемось у Чорному морі. Знайшли пансіонат, внесли передоплату…
Настав час від’їзду. Це було 17 липня, час відправки 20:10 год. Я спеціально брала квитки на нічний рейс, щоб дитина виспалася вночі, а коли прокинеться, то ми вже під’їжджатимемо до омріяної Одеси.
Чекали на автобус довго. Хвилювалися. Я своєю чи то жіночою, чи журналістською інтуїцією відчувала щось недобре. Коли наш автобус прибув на платформу автовокзалу, я здивовано зиркнула на нього, бо знадвору виглядало, що всі сидячі місця зайняті. Люди тривалий час не виходили, а нас – пасажирів, які сідали в Тернополі, не запускали. Коли водій все ж відчинив двері, люди ледь не штурмом взяли автосалон. Мій чоловік пішов класти валізи в багажник. Я вирішила не зволікати і зайняти наші місця. І, як з’ясувалося, добре, що не зволікала!
Ми просувалися по салону. Чули, що люди обурюються, щось вигукують. Коли ж дійшли до місць, які були вказані у квитках, побачили, що на них вже сидять люди. Я обурилася, кажу: «У нас є квитки, в котрих вказані місця!» Водій же суржиком відповів: «У всіх єсть білєти. Ніхто не сідіт на свойом  мєстє». Якась жінка гукнула: «Займайте краще вільні місця, а то поїдете стоячи!» Я ледь не вибухнула від гніву. Шарпаю водія за рукав і кричу: «Це я до Одеси маю стояти з 6-річною дитиною на руках?» Він мовчки піднімає якогось мужчину, садить мене і малого на звільнені два місця. Усе б нічого, якби надворі не стояв мій чоловік, якого, як і багатьох інших пасажирів, які мали їхати з Тернополя, просто не впускали до автобуса. Я знову кричу до водія. Той відчинив двері і впустив його. Інші ж пасажири пішли писати скарги в адміністрацію автовокзалу.  Нині, коли ми повернулися з відпочинку, мене багато хто запитує, чому я не пішла скаржитися. Мені шкода було дитини. Бачила, як одна жінка встала зі свого місця, щоби  піти написати заяву, на її місце посадили іншу, а ту вже не впустили в автобус. А я сину пообіцяла, що завтра побачить море…
Ми рушили. Вечір, за вікном падав рясний дощ. Ми з чоловіком тримали нашого хлопчика на колінах. І мені до сліз було образливо, що за немалі гроші змушені ось таке терпіти. А були пасажири, що стояли і час від часу видавали страждальні звуки від болю у спині. Та що там говорити. В автобусі було двоє водіїв. То, коли один їхав за кермом, інший сидів на сходах, бо своє місце віддав хлопчині з Тернополя. Від сумних думок відволікав хіба що телевізор в салоні.
Розсадили нас аж в Умані. І то, коли звільнилися місця, водії хотіли набрати нових пасажирів. Проте мій чоловік наробив галасу, щоб розсадили спочатку тих, хто їхав.
В Одесу прибули стомлені, засмучені, я ще й добряче розлючені. І скажіть, скільки вартує така поїздочка? Аж ніяк не 1200, правда? Причому син наприкінці нашої «чарівної» подорожі запитав: «Мамо, чому ти мені не купила квиток? Було б легше їхати». Що я мала відповісти? Що мама заплатила майже 400 гривень за те, щоб він їхав в нас на колінах?
Коли ми запитали у водіїв, як так сталося, і хто в цьому винен. Один із них з впевненістю відповів, що касири в Тернополі і Бучачі продали на одне посадочне місце по кілька квитків. Мовляв, вони наплутали, на них і скарги пишіть. На тому й попрощалися з нашим горе-автобусом.
Далі був чудовий довгоочікуваний відпочинок, який минув дуже швидко. У спогадах залишив тепле море, гарячий пісок, і неприємні враження про автобус маршрутом «Калуш-Одеса».
Повернувшись додому, вирушила на автовокзал, щоб все ж розпитати, хто винен у такій недбалості і знущанні над людьми. Також поцікавилась у професійного юриста, як діяти постраждалим у такому випадку. Чим закінчилось моє розслідування, читайте у наступному номері «Свободи».
Зоряна ДЕРКАЧ