Про життя однієї сироти

«Бійсє Бога, Надька. В таку спеку дитину на город вигнала! Вона й так не мудра, а сонце ще гірше їй голову напече», – кричала сусідка Катерина.
А Надьці було байдуже. Не своя ж дитина, з дитбудинку, то й не жаль.
Історія цієї дівчинки вражає. Вражає до сліз. Людською бездушністю, жорстокістю, абсолютною байдужістю. Олю народила п’яничка. Хотіла продати циганам. Та вони подивилися, що дитя дуже кволе, і відмовилися. Тоді мати не знайшла кращого виходу, як покласти маля в паперову коробку і підкинути під двері лікарні…
Медсестра тітка Люба любила тварин. Підгодовувала безпритульних собак, які постійно товклися біля чорного входу лікарні. Якось винесла цілу миску з недоїдками для своїх чотириногих друзів. І ледь не знепритомніла від побаченого. Під дверима лежала коробка, в ній плакало маля, а довкола стояли собаки. Вони не гарчали. Просто здивовано спостерігали. Тітка Люба обережно дістала з коробки дитину. Як плакали того дня жінки у відділі, не можна й передати. Проклинали матір, не розуміли, як жінка могла так вчинити. Викликали міліцію, «швидку». Невдовзі дитя забрали в дитячий будинок.
Тітка Люба, яку називали хресною мамою Олі, часто провідувала дівчинку. Жінці було вже за 60, і ніхто не давав їй дозволу удочерити Олю. Вона просила, тицяла хабарі – не помагало.
Коли ж дівчинці виповнилося 6 років, її забрали в інтернат. З’ясувалося, в місцевому не було місця для сирітки, тому її відправили в іншу область. Куди саме, тітці Любі ніхто не хотів сказати. Так жінка більше не бачила дівчинки.
У «новому домі» Олі було дуже погано. Умови набагато гірші, вихователі дуже жорстокі, дідівщина серед дітей. Вона й чергувала замість інших, і мила туалети. Якщо огризалась, отримувала добрячих стусанів. Не раз лежала в лікарні то зі струсом мозку, то з переломами.
Напевне, це й було причиною того, що завжди цікава до всього дівчинка стала байдужою, дуже спокійною, з вигляду відсталою в розумовому розвитку.
Якось до них в інтернат навідалася сім’я. Чоловік і жінка хотіли відкрити будинок сімейного типу. Для цього вони відвідували різні притулки, інтернати та відбирали дітей. Вони стверджували, що їм потрібні діти саме такі, як Оля – спокійні, слухняні. Словом, такі, які й слова не скажуть наперекір.
Забрали вони дівчинку з інтернату. Спершу вона навіть втішилася. Будуть тепер у неї тато з мамою, а може, братики й сестрички. Та все, що чекало на сирітку вдома, – це 50 сотих городу, господарка і жорстокі батьки. Оля зрозуміла, що цим нелюдам потрібні не діти, а раби. А що тут вдієш? Перед тим, як мала приїхати комісія на перевірку, мама Надя одягала своїх діток (а було їх п’ятеро) у гарні костюмчики, готувала смаколики, змушувала усміхатися й обіймати її. Напередодні проводила репетиції, вчила, хто які слова має казати. Для Олі була фраза: «Якби не мама з татом, я не знаю, що б з мене виросло. Вони найкращі» Говорила Оля, а душа стискалась, бо так вже вона ненавиділа цих людей.
Якось із двома старшими сестрами вирішили втекти з дому. Вночі поцупили зі сховку кілька гривень і вирушили на автовокзал. Там сказали, що їдуть до мами з татом, вигадали слізливу історію, і касир продала їм квитки. Вранці опинилися вони в іншій області. Проте не знали, що робити, тому й пішли просити милостиню, щоб купити хоч шмат хліба. Їх затримала міліція і відправила знову в притулок. Дівчата й не пручалися. Вони знали, що до «батьків» не повернуться, та й на вулиці не хотілося жити. До того ж сирітський притулок виявився набагато кращим за попередній. З добрими вихователями, вихованими дітьми, навіть смачною їжею. Дівчата були щасливі…
Минуло багато років. Оля закінчила школу, виш, отримала освіту педагога. Не хотіла прощатися з сиротинцем, тому влаштувалася туди вихователькою. Минулого року стала завідувачем сирітського будинку. Не має Оля власних дітей, чоловіка, усе своє життя присвячує сиротам. Хай Бог допомагає таким людям!
Віта ГЛЯДИК