Віруючі… фарисеї! або Як журналіст став волонтером

У нашій країні війна!!! Мені видавалося, що всі це прекрасно розуміють. Ми слухаємо щоденні зведення про обстріли українських позицій і про втрати. Стаємо на коліна і схиляємо голови перед загиблими та співчуваємо їх рідним… Але наскільки все це щиро? Що ми робимо далі, провівши в останню путь чергового героя? Ідемо чаркувати в бар і «відриватися» на дискотеку? І, зрештою, чи не забули ми старий, але актуальний лозунг «Все – для фронту, все – для перемоги»?
Я запропонував редакції «Свободи» провести своєрідний експеримент. Звернувся за допомогою і в обласний військовий комісаріат, де мене познайомили з волонтерами Самооборони Майдану Тернопільщини Лілією Мусіхіною та Романом (прізвище не називаю, оскільки він часто їздить на схід). Вони дали мені скриньку для збирання грошей та відповідні документи.
Перші хвилини на залізничному вокзалі серце калатало, як кулемет. Я то червонів, то білів від хвилювання. Та з часом, заспокоївшись, пішов у народ. Кілька людей мене просто проігнорували. Далі було ще цікавіше. Екстравагантна леді в капелюсі сяяла золотом під палючим сонцем. Коли я лише хотів відкрити рота і попросити: «Пані, скільки вам не важко… для бійців АТО…», вона глянула на мене з таким презирством. Мовляв, що за «жебрак» сміє псувати їй настрій перед поїздкою на море.
Оговтавшись, я підійшов до таксистів. Один із них одразу заявив: “Нічого я тобі не кидатиму, ти «мошеннік». Я показав документи, та він відповів, що такі можна надрукувати будь-де. Коли я запропонував піти в поліцію, щоб там підтвердили, що документи легальні, він відвернувся.
Я знову став біля центрального входу. Там було людно, і я сподівався зібрати хоч невелику суму. Та раптом до мене підійшов чоловік і почав кричати, що я жебрак і алкоголік. Принаймні лише ці два слова були цензурними. Я намагався пояснити, що маю всі дозволи, та мої слова для нього нічого не означали.
Покричавши ще кілька хвилин, він пішов, а я побачив довкола десятки людей, які мовчки, з єхидством та іронією спостерігали, ніхто навіть не намагався захистити волонтера.
Пригнічений, я більше нічого не просив, просто стояв мовчки, тримаючи скриньку «Допоможемо бійцям АТО». Хотілося кричати від душевного болю. Мої намагання потопали в байдужих, зневажливих і презирливих поглядах перехожих. Я вже збирався йти, коли якась жіночка кинула у скриньку гривню і мовчки пішла. Наздогнав її і запитав, чи знає вона, на що я збираю ці кошти? Вона подивилася лагідно і відповіла: “Одна гривня – це невеликі гроші, але я сподіваюся, що кошти все-таки дійдуть до наших хлопців”. Ось так за півтора години на залізничному вокзалі я зібрав три гривні!!! Дві на початку експерименту я пожертвував сам.
Вже у штабі Самооборони Майдану, почувши мою схвильовану розповідь, Ліля Мусіхіна сказала:
– Знаєш, люди просто втомилися. Ще на початках, коли вони вірили в ідею, ми збирали багато грошей на допомогу нашим хлопцям. А тепер усі просто зневірилися. Вони бачать, що влада погрузла в корупції, у розкошах. Для багатьох війна стала джерелом самозбагачення. І в той же час допомагати армії закликають бідних. Тих, хто не знає, що чекає завтра його сім’ю через низькі доходи, подорожчання комунальних послуг і продуктів. Люди прекрасно бачать велике розшарування у суспільстві на дуже бідних, які якось виживають, і дуже багатих, які жирують і насолоджуються життям.
Ліля також розповіла, що люди часто розчаровуються через лжеволонтерів. Недавно зловили тернопільського студента, який вирішив підзаробити, прикриваючись воїнами АТО. А перед тим була ціла група із Запоріжжя, яка створила псевдофонд для допомоги бійцям АТО. І, на жаль, таких безсовісних людей дуже багато. Волонтери враховують і такий негативний досвід.
– Такими методами, як ти пробував сьогодні, ми вже не працюємо, – зазначила Лілія Мусіхіна. – Ми продовжуємо допомагати бійцям, але намагаємося не виступати в ролі посередника. Наприклад, є поранений, який потребує допомоги. Шукаємо благодійників, надаємо їм номер рахунку, і вони переказують кошти безпосередньо потребуючим.
Крім того, волонтери з прохачів перетворилися на підприємців, почали самі заробляти гроші: печуть і продають солодощі, трудяться над вишиванками і відправляють їх за кордон. За виручені кошти допомагають тепер вузькому колу бійців. Скажімо, придбали автомобіль швидкого реагування, чи взимку забезпечували термобілизною. Також працюють з госпіталями, допомагають пораненим і мобілізованим.
– Ось така загальна картина, – підсумувала Ліля Мусіхіна. – Але хочу зазначити, що, крім зневіри, наші люди таки байдужі…
– Байдужі? Це м’яко сказано, – продовжив розмову Роман. – Моїй дружині часто говорять, що я займаюся волонтерством, бо мені платять за це великі гроші. Я ж усім відповідаю, що готовий поступитися місцем. Ідіть, працюйте, «отримуйте великі гроші»… Мовчать. Я хочу згадати про одну жіночку, яка постійно нам допомагала, приходила і виконувала різну роботу. Її син був в АТО. Вона усією душею відчувала цей біль і горе. А люди, які не знають болю втрати, болю переживання (і дай, Боже, щоб не знали), вони холодні та байдужі. Такими не можна бути. Часто наші люди говорять, що коли москалі прийдуть сюди, тоді вони візьмуть до рук зброю… Брехня! Ніхто цього не зробить. Наші люди – “пристосуванці”. Якщо прийде агресор, частина їх втече на Захід, а частина «ляже» під завойовника і терпітиме. А тих, хто візьме зброю, – мало. До того ж, якщо ворог прийде під наш західноукраїнський поріг, брати зброю вже буде пізно. Наші люди часто називають себе патріотами, але це, швидше, не патріотизм, а фарисейство. Ми тільки й уміємо, що одягнути вишиванку, піти до церкви та кричати на мітингах “Слава Україні!” А чогось конкретного для держави не робимо, не хочемо змінюватися. Люди повинні розуміти, якщо там, на сході, – війна, то значить у нас – глибокий тил. А тил має все зробити для передової, для перемоги. І поки ми тут не усвідомимо, що діється там, війна закінчиться не швидко…
Після розмови з Романом і Лілею, я залишав стіни штабу Самооборони Майдану Тернопільщини пригніченим. Стрепенувся лише на площі перед драмтеатром. Ні, не від фотографій героїв Небесної сотні, чи земляків, загиблих на Донбасі. Проходячи повз них, наряд поліції обговорював Євро-2016. Дівчата, які стояли неподалік, осудливо відгукувалися про якусь Таню, яка не змогла купити на випускний хороше плаття і прийшла «як селюшка»…
Я швиденько пішов у бік універмагу, але по дорозі чув лише веселий гамір відвідувачів літніх майданчиків кафе і ресторанів… Мені хотілося кричати: «Люди, у нашій країні триває війна! Ви що, не розумієте!?» Та, на жаль, мене справді ніхто б не зрозумів…
Михайло УХМАН