Материнське серце

Дякую вам, рідні діточки!
Слава Ісусу Христу! Дороге «Гніздечко», хочу розповісти тобі про свій найдорожчий скарб – моїх рідних діток, які прийшли на допомогу у важкий час, виходжували мене, підняли на ноги.
Я – багатодітна мати. У мене було шестеро дітей. Наймолодші двоє померли ще в дитинстві від страшної хвороби. Я плакала, переживала, довго тужила за дітками. Але взяла себе в руки і вирішила, що подальше життя присвячу решті кровиночок. Навіть коли помер чоловік і я залишилась одна, не дозволяла собі впадати у відчай. Брала господарство в свої жіночі руки і працювала. Працювала з раннього досвітку до пізньої ночі. Робила усе, щоб мої діти мали найкраще. Коли вони підросли, я їздила на заробітки. Вони ж не байдикували, доглядали чималу господарку. На той час ми мали дві корови, троє свиней, купу птиці. Діти ніколи не цуралися роботи. Любили й цінували мене. Потім підросли. Позакінчували хто інститут, а хто – училище. Я ніколи не вимагала від них гарних оцінок. Для мене головне – щоб вони були справжніми людьми, а решта додасться.
Один за одним поодружувались. Пороз’їжджалися мої ластів’ята з материнського гнізда. Хто – в сусіднє село, а хто – і в сусідню область. Але часто навідувалися. Завжди приїздили з гостинцями. Маю дуже файних невісток і зятів. Тішуся, коли бачу своїх найдорожчих шестеро внуків. Коли збираємося всі за столом, плачу так, що не маю сил передати. Та не від горя чи відчаю, а з вдячності Богу, що подарував мені такий скарб.
Якось мене скосила важка хвороба. Лікарі сказали, що у мене рак. Діти дуже хвилювалися. Я ж заспокоювала їх, напевно, прийшов мій час. Прожила багато, гарно – та й досить. Вони ж не здавалися. Не дали смерті відібрати у них матусю. Возили мене до кращих лікарів. Були і в столиці в якомусь центрі. Операцію робив знаменитий на всю країні хірург. Та після операції мені ставало все гірше. Я не могла встати на ноги, говорити, їсти. Діти чергували біля мене. Не залишали саму ні на мить. Молилися разом. Замовляли служби за здоров’я в усіх церквах, які знали. І через кілька місяців мені таки стало легше. Помаленьку я почала сідати, потім – вставати. Говорити було важко, але я їм писала записки, і так ми спілкувалися.
Із тих пір минув рік. Додому вони мені заборонили повертатися, бо там воду з криниці треба тягати, всі зручності – надворі. Тож їжджу від однієї дитини до іншої. І не через те, що я швидко набридаю, навпаки, вони ображаються, якщо я у когось із них довше затримаюся.
Мої діточки, онученята, мій найдорожчий скарбе! Нехай усіх вас береже Бог і Матінка Божа! Нехай кожна любляча мама має таких діточок, як у мене!
Стефанія Олегівна
м.Тернопіль