Скільки житиму, стільки чекатиму…

«Привіт, коханий. Милий, рідний, дорогий. Сподіваюся, ти прочитаєш мої одкровення. Мусиш прочитати. Бо ти щосереди читаєш «Гніздечко» своїй бабусі. Бідолашна старенька вже погано бачить. Три місяці тому ти повернувся з АТО, а до мене так і не зайшов. Знаю, що твої друзі розповіли про мене багато поганого. Та це не правда! Я була тобі вірна, жодного разу не зрадила нашій обіцянці.
А пам’ятаєш, ще в дитячому садочку ти казав, що коли ми станемо дорослими, то одружимося? А як в школі бився з моїм сусідом по парті, бо той через те, що я не дала йому списати математику, відрізав мені півкоси. Як водив мене в перукарню, заспокоював. Як захищав від усіх-усіх, навіть моїх батьків, які тоді безбожно пили, били мене. Не раз забирав мене просто з вулиці до себе додому побиту, заплакану.
Коханий, а пам’ятаєш той вечір біля річки? Ти запропонував мені руку і серце. Ми вперше були разом. Я плакала, цілувала тебе і плакала. А знаєш чому? Бо настільки тебе кохала, і боялася навіть уявити, що втрачу тебе.
А потім повістка в армію. Я балагала не покидати мене, благала виїхати за кордон. Та ти образився, заявив, що я не вважаю тебе справжнім чоловіком, обернувся і просто пішов. Любий, ти для мене ідеал справжнього чоловіка. Я так не думала, я була егоїсткою і просто боялася вперше залишитися без тебе.
З того часу ми не бачились. Ти служив, твої батьки не хотіли сказати твоєї адреси. Я писала у всі військові частини. Натомість твої рідні виливали на мене бруд. Розповідали тобі, як я розважаюся з хлопцями, а про тебе вже й думати забула. ЦЕ НЕ ПРАВДА!!! Я кохаю тебе. Знаю, що ти провернувся, що твої друзі, рідні зустріли тебе, влаштували вечірку.
Коханий, я щовечера чекаю на тебе на нашому місці, біля річки. Я чекатиму на тебе завжди, скільки житиму.
Твоя Олена»