Підвестися і йти далі

Дороге «Гніздечко», пише до тебе жінка, яка ще кілька місяців тому ненавиділа увесь світ, не могла, не хотіла спілкуватися з людьми, зневажала всіх і кожного. А нині посміхається, кохає, живе.
Я народилася і живу у Тернополі. Тут вчилася, закохалася, одружилася. Народила двоє прекрасних діточок. Віддавала їм і чоловіку усю любов. Та невдовзі у нашій сім’ї сталося горе – помер чоловік. Згас на очах. Дуже довго оплакувала смерть коханого. На його могилі заприсяглася, що ніколи йому не зраджу, не приведу у наш дім чужого. Далі жила лише заради дітей. Давала їм усе найкраще. Вони закінчили школу, вступили у кращі виші. Донька вийшла заміж і переїхала з сім’єю в іншу область. Тож ми з сином залишились самі. Жили в любові, мирі і злагоді. Підтримували одне одного, радились. Не подумайте, я не була з тих фанатичок, які не підпускають до синочка жодної жінки. Радо приймала кожну дівчину, яку він приводив, щоб познайомитися. Мріяла, що він одружиться, хотіла онуків…
Та два роки тому… Син повертався додому з роботи. Зателефонував мені, запитав, що солоденьке купити до чаю. Пам’ятаю, я сміялася, щось розповідала, як нараз почула страшенний гуркіт, гальма машини і тиша…
Як я забирала тіло з лікарні, не пам’ятаю, як організовувала похорони – теж.
Я кожнісінького дня ходила до сина на могилу. Годинами розмовляла  з ним, розповідала новини. Донька вмовляла мене піти до психіатра. А мені було байдуже. Я нікого не бачила, не чула. Чомусь була переконана, що всі довкола винні у його смерті.
Якось сиділа на лавочці біля могили і розповідала якусь історію. До мене підійшов чоловік. Він став позаду і просто слухав. За два тижні я настільки звикла до цього дивакуватого незнайомця, що коли він одного разу не прийшов, я дуже засмутилася. Тиждень він не з’являвся. А потім знову прийшов. Я підійшла до нього і запитала, що йому треба від мене. Раптом розплакалася і, не знаю чому, розповіла про своє життя, свій біль. Ми говорили довго, потім він провів мене додому. Через три місяці залишився у мене назавжди. Чому я усе це вам розповідаю? Минулої неділі ми з Сергієм повінчались в церкві. Коли виходили з неї, над нами кружляв білий голуб. Я впевнена, що це був мій син, він схвалив мій вибір, і він там щасливий.
Любі мої, життя інколи жорстоке, воно безжалісно б’є, не шкодує нікого. Та ви не зважайте! Упали? Підіймайтесь і йдіть далі. Сміливо йдіть, не озираючись, бо завтрашній день не повернути, а нинішній треба прожити, як останній.
Люба
м.Тернопіль