«Що посієш, те й пожнеш…»

«Цьотко, ви є?» — почула стара Ганна під вікном голос сусідки. Поволі підвелася з ліжка, обперлася на палицю і, почувши у коридорі кроки, гукнула: «Може, їсти що принесла?» «А чого ж прийшла, — злісно і навіть різко відказала сусідка, викладаючи на стіл миску з варениками і кисле молоко, — на вас подивитись – чи що?.. Нема на кого дивитись… І ходжу я до вас самі знаєте чого…»
Ганна мовчала. Іноді огризалася, нарікала на всіх і на все, а нині мовчала… Опираючись на палицю, пошкандибала до столу. Їла захланно, швидко. «Жуйте трохи, щоб не залягло у шлунку… Мені ще того клопоту із вами не вистачало, — буркнула сусідка. — Миску і слоїк на порозі залишите… І двері в хату нехай будуть відчинені, бо сморід такий, що задихнутися можна…» – кинула сердито і пішла геть.
У дитинстві Ганна добре, як кажуть, біди вкусила: у сім’ї дітей багато, батько п’яниця, мама зранку до вечора у колгоспі спину гне… Ходили у латаному-перелатаному, куска хліба були жадні. Але коли Ганна вийшла заміж — усе змінилося. Чоловік її, односельчанин Іван, одинак. Хата велика, господарка. І батьки його дуже добрі та порядні люди. Коли привів Іван у дім Ганну, і словом не обмовились, що без приданого невістка, що із сім’ї бідної.
Незадовго народився у Ганни з Іваном синочок. Назвали Володимиром. У малому Ганна, як кажуть, душі не чула. Любили і бабця з дідусем своє онучатко.
Раптово якось захворів Івана батько і зовсім незадовго помер. Тоді й Ганна розперезалася: «Ми з Іваном тепер у домі господарі, — казала свекрусі». Іванова мати спокійну вдачу мала, ніколи й нікому не перечила, була тихою, покірною: нехай буде і так.
Недовго вона прожила. Після її смерті, коли Ганна стала таки повноправною господинею у домі, землі під собою не чула: далеко не з кожним у селі віталася, навіть своїх рідних за родичів не визнавала: хто вони — бідося полатана, а вона — пані… Чоловіка свого Ганна теж ні за що не мала. Єдиного, кого любила більше за життя, — це синочка свого Владзуня.
Той нічим особливим не вирізнявся, але для матері він був найкрасивішим і найрозумнішим. І у селі пари, була переконана Ганна, для нього нема…
Гостював якось Володимир у товариша по військовій службі на Закарпатті. Там і пригледів собі наречену. Привіз додому. Не сподобалась невістка Ганні: і непоказна, і освіти ніякої не має. «Не пара вона тобі, сину», — переконувала свого Владзуня…
Володька, тихий і слухняний, але цього разу не послухався матері. Привів Любцю у батьківський дім.
Ще тоді, коли невістка вперше переступила поріг дому, вирішила вижити її свекруха. Доходило до того, що кидала услід тарілкою, і обзивала, і проклинала, що ота обірванка втруїти їх із сином хотіла. Плакала Любця нишком, виправдовувалася перед чоловіком. Володимир вірив дружині, бо любив. Тоді ще любив…
Коли стався у Люби викидень, вирішили молоді йти жити окремо. Як вчула те Ганна — в плач. Просила, обіцяла, що тепер буде все по-іншому. І таки впросила. Усе ніби й справді змінилося. Ганна перестала відкрито ненавидіти невістку, але дуже зблизилась із сином: прийде Владзьо з роботи втомлений, а мати йому горілочки підливає. А коли вип’є Владзуньо, то й до материних порад прислухається. І так щодня. Вже й не може Володька без горілки. Не вип’є — лихий робиться і злість на жінці зганяє. А мати добра, знає, як втихомирити: влиє горілки і до слова так ніби, а щось на невістку та й скаже.
Почав Володька на дружину руку піднімати. А Люба носила тоді під серцем дитя. Боялась, щоб знову викидень не стався. Зібралася та й поїхала до своїх батьків. Володька протверезів, отямився, і за дружиною. Просив пробачення, благав повернутися, присягався, що більше таке не повториться. Повірила Любця чоловікові, але у дім свекрухи повертатись не захотіла: «Винаймемо хату», — казала. На тому й зійшлися…
Незадовго народила Люба синочка. Маленька дитина, дім, господарка — нема коли й вгору глянути. «Ой, не пильнуєш ти чоловіка зовсім, – підливала масла у вогонь Ганна. Змарнів ти, Владзуню, ой, як змарнів. Дитина плаче по ночах, а він не спить. Ти, Любка, потім вдень відсипаєшся, а він на роботу іде. Хай до мене ночувати приходить. Хоч відіспиться…» І знову почалося. Любця вже б рада, щоб не приходив зовсім Володька додому, коли п’яний, бо дурний тоді робиться. Зовсім дурний. Але й Ганна це знає. Повертається син з роботи, а вона виглядає його ще на початку вулиці, до себе на вечерю кличе, чи допомогти щось просить, а вдома пригостить сина горілкою, «накрутить» проти невістки і одразу додому його відсилає… А Любця так вихована: шлюб брала — живи, терпи. От і терпіла, мучилася…
Минали роки. Помер Володимира батько Іван. «Боже, хата пуста стоїть, а вони по чужих кутках туляться, — прибалікувала Ганна. — Перебирайтеся до мене. Діда мого вже нема — сама залишилася… Та й я не вічна. Не заберу ж те добро з собою…»
Довго вагалася Люба, але Володька переконував: «Господарем хочу бути у своїй хаті…» Так, рада-нерада, погодилася. Думала, що гірше вже не може бути. Але, виявляється, може…
Не раз доводилося Любі ночувати у хліві: свекруха виганяла з хати. А Володька у той час п’яний спав… А якось із ненавистю прошипіла: «Виживу я тебе зі свого дому, а як не виживу — то зі світу зживу…»
Почала Люба вмовляти чоловіка поїхати за кордон на заробітки. Ганна викрикала: «Тільки через мій труп. Вона нехай їде, а я тебе, Владзуню, не пущу…»
Але таки поїхали. Все було у них нормально. Обоє працювали. Володька не пив зовсім. Та якось зателефонувала Ганна: «Вмирати я, Владзю, буду. Приїдь, сину, хай хоч перед смертю тебе побачу. Але сам приїдь, без Любки. Бо я на неї дивитися не годна…»
Зраділа Ганна приїзду сина. Думала, аж тепер Владзя свого від Любки віднадить. Горілкою пригощає, а невістку обмовляє. Але не було поруч Любки, не було йому на кому злість зганяти. От і почав матір бити.
Надовго затримався він удома… Вже й не наливала Ганна синові і у хліві не раз ховалася, а він знаходив, лупцював стару, звинувачував, що життя йому зіпсувала. Вже й рада б, щоб поїхав Володька знову за кордон до Любки, а він, бач, не збирається…
Так минуло два роки. Володька до матері навідувався рідко: раз на місяць, щоб забрати у старої пенсію і… пропити. Де він жив, ніхто цього не знав. Ганна молила Бога, щоб тим скінчилось: хай забере ті гроші і йде, тільки щоб не бив…
Донеслося й до Люби на чужину, як живе чоловік і свекруха. Зателефонувала до сусідки у село. Казала, що передаватиме гроші, аби та носила Ганні їсти і купувала, що потрібно. Довго не погоджувалася сусідка, і її, Любку, напоумлювала: «Скільки зла зробила тобі ця жінка. Не будь дурною, Любцю. Цьотка Ганька має те, що заслужила…» Але Люба не хотіла нічого чути: «Не послухаєш ти, інших проситиму…»
«Буду я певне вмирати, — сказала до сусідки Ганна. – Нині Іван мій покійний снився, до себе кликав. Певно, прийшла моя пора…» «Що, може Володьку знайти треба?» — запитала сусідка. «Нє, нє, не треба», — перелякано замахала руками Ганна. «Вже як вмру, будете шукати… – і, помовчавши хвилю, тихо додала: і то не знати, чи треба шукати…»
Руслана ЦИЦЮРА