Моя кохана москалиха

Надворі стояла глуха темна ніч. Все село спало, лише в одній хаті світилося у вікнах. То стара Дерев’янчиха газдує на кухні, ліпить вареники, крутить ковбасу, смажить пиріжки… Про сон не може й думати, завтра її Іванко повертається з військової служби додому. Порається біля плити, а подумки згадує пологи –  двадцять годин страшних мук. Потім як синочок ріс, спинався на ніжки, вперше вимовив «мама», пішов в дитячий садок, школу… Все минуло, мов у сні. Були миті щастя, була і тривога, та все пережили разом. «Ех, тепер би йому ще жінку файну підшукати. Таку, щоб була послушною невісткою, гарною господинею…» Її роздуми перебив стукіт у двері.
– Йду, йду, чого так товчете? Ай, Бозю мій дорогий, Іванко. Сину, ти звідки взявся? Степанович казав, що ти тільки завтра приїдеш.
Син міцно обійняв маму, обоє розплакалися.
– Що ми в порозі стоїмо? Проходь. Ти ж з дороги голодний, холодний…
– Мамо, почекай, я хочу тебе познайомити.
З-за плечей хлопця визирнула білява голівка. Дівчинка років 17-18. Від прискіпливого погляду Дерев’янчихи дівча почервоніло і хрипло мовило:
– Здраствуйте, меня зовут Лєна.
– Іване, хто то? – не відриваючи погляду від дівчини, суворо запитала мати.
– Це моя наречена.
– Ай людоньки, ще москалихи нам тут не вистачало. Що ж люди скажуть?
Іван знав, як мама ставиться до росіян. Більшовики застрелили її тата і маму, через них вона в 4 роки залишилася сиротою, все дитинство голодувала. Тому не хотів щось пояснювати. Він просто взяв Лєну за руку і повів до кімнати.
– Ми спати, завтра поговоримо.
Дерев’янчику наче кип’ятком ошпарило. Хотілося плакати, кричати. Та вирішила повестися розумно, щоб не образити єдиного улюбленого сина і  визволити його з рук «московської окупантки».
Вранці стара зустріла молодих зі щирою усмішкою. Люб’язно говорила з Лєною, розпитувала про її сім’ю. Іванові це дуже сподобалося. Він обійняв маму і подякував за розуміння.
По обіді почали сходитися гості. Дерев’янчиха знайомила із майбутньою невісткою, демонструвала, що дівчина їй дуже подобається. А пізно ввечері побігла до бабки Явдохи за зіллям, щоб зробити відворот синові. Явдоха дала якусь труйку і сказала, щоб та обов’язково напоїла нею  москалиху. Запевнила, що на ранок та поїде додому.
Прийшла Дерев’янчиха додому, зробила новій донечці чаю, насипала того зілля. Як несподівано до кухні зайшов Іванко. Схопив горня з чаєм і випив… Прийшов до тями в лікарні через три дні. Бідна Дерев’янчиха за той час ледь Богу душу не віддала. Плакала, побивалася. На коліна ставала перед образами. Зізналася про все невістці.
Лєна мала дуже добрий характер. Вона одразу ж пробачила маму коханого та попросила не розказувати про це Іванові.
Через півроку молода пара одружилася. Дерев’янчиха справила їм файне гучне весілля, село гуляло зо три дні. За рік молоді вже бавили первістка Степанка, за два – біляву, як матуся, дівчинку Ганнусю. Добре жили. Дерев’янчиха прийняла Лєну як рідну донечку. Хоча поза очі так і називала її «моя москалиха».
Минули роки. Стара подалася до чоловіка на небо. Іван з Лєною довго оплакували смерть матері. А тоді зібрали речі і вирішили переїхати до міста.
Іван зайнявся власною справою, з’явилися гроші, колеги. Чоловік почав змінюватися на очах. Повертався пізно, від нього пахло жіночими духами, вже не цікавився ні дружиною, ні дітьми. Якось прийшов додому вдосвіта і заявив, що подає на розлучення. Бідолашна Лєна лише знизила плечима. Не знала, що відповісти.
Іван переїхав до молодої коханки. Лєна плакала день і ніч, навіть хотіла накласти на себе руки. Але думка про дітей змусила схаменутися.
Якось серед ночі їй зателефонували.
– Ви дружина Івана М.?
– Так, але ми вже розлучаємось. А ви хто? Щось трапилося?
– Я черговий лікар міської лікарні, вашого чоловіка щойно привели до нас. Він у важкому стані, розбився в автокатастрофі.
Жінка намагалася тримати себе в руках, не панікувати. Взяла гроші, котрі відкладала дітям на відпочинок, і помчала в лікарню. Реабілітація чоловіка тривала довго. Коли він одужав, на нього чекав суд, отримав три роки ув’язнення. Друзі, знайомі, усі відвернулися. Лише Лєна заспокоювала, радила, любила, підтримувала. Жодним словом не згадала про його зраду і свій біль.
Минули роки. Іван нині успішний бізнесмен. Якось один місцевий журналіст хотів взяти у нього інтерв’ю, розпитати, як досяг такого успіху. Чоловік навідріз відмовився, лише сказав: «Що там розказувати, я ніхто без моєї коханої москалихи».
Зоряна ДЕРКАЧ