Про «Гоїв Ковчег»

Друзі та близькі називають її Люся. Адже колись мама Марія і батько Михайло ніжно кликали її Олюся, а згодом, коли подорослішала, Люся.

У 1973 р. Ольга Михайлівна закінчила Львівський політехнічний інститут. Працювала на комбайновому заводі у відділі головного технолога. Донині з теплотою в серці згадує тих, з ким доводилося комунікувати на заводі.

• Тепер, коли минув певний час, можу підсумувати, що відповідальність, праця та взаємодопомога були завжди життєвими принципами українців, – резюмує Ольга.

У березні Ольга Ільницька зустріла 75-річчя. Отримала безліч поздоровлень.

Її покійний батько, Михайло Григорович Гой, пройшов горнило Другої світової війни. Був не просто художником, а Людиною з великої літери – поміркованим, культурним, інтелігентним. Намагався допомогти кожному, і не лише з родини. Мабуть, немає нікого з Гоїв, хто б не отримав від пана Михайла образ Матері Божої з Ісусом в рамці. Своїй племінниці (моїй мамі) Новак (Гой) Надії Григорівні Михайло презентував також власноруч намальовану картину-натюрморт, яка й досі гордо красується на стіні міської квартири.

Мама Ольги, Марія Юріївна, була високоосвіченою жінкою, працювала вчителькою, бухгалтеркою.

Репресивна машина колишнього СРСР зачепила і її батьків. Коли «добрі» люди донесли, що тато і мама таємно взяли церковний шлюб, батька відразу звільнили з посади завідувача будинку культури Великоглибочецького району. А неньку «попросили» з посади вчителя молодших класів.

Брат Ольги Ільницької належав до талановитої когорти архітекторів. Гой Володимир Михайлович – зодчий, який мав великий вплив на формування архітектурного обличчя Тернополя. Був членом Національної спілки архітекторів України. Найважливіші споруди – місцевий міський стадіон ім.Романа Шухевича, в’їзний знак в Тернопіль (напрямок на Бережани). З великих проєктів – регенерація Володимиром історико-архітектурного заповідника в м.Збараж. Не встиг до кінця реалізувати проєкт Палацу піонерів та школярів в Тернополі.

На жаль, у 56-річному віці Володимир Гой відійшов у засвіти. Тепер його справу продовжують двоє синів, Богдан та Олег. Молодший наразі мешкає в Німеччині.

Гой Богдан Володимирович – викладач Національного університету «Львівська політехніка». До речі, недавно його відзначили нагородою за заслуги перед наукою. Тому що вдало поєднує педагогічну працю з архітектурною практикою.

Минулого року Богдан разом з сім’єю побували в японському місті Осаці в складі української делегації на EXPO 2025. Підписали меморандум про партнерство, яке відкриває нові можливості для спільних архітекторських і культурних проєктів між Україною і Японією.

Ніна, дружина Богдана, львів’янка, теж архітектор. Захоплюється театром, грає у виставах від театральної студії «ОКО». У пари є троє здібних дітей. Старший син Михайло живе в Австралії і навчається у Віденському університеті на спеціальності лінгвістика. Софія – школярка і акторка Школи мистецтва вільних та небайдужих. Соломійка – наймолодше сонечко, полюбляє  спорт і добре навчається.

Доля так розпорядилась, що двоє доньок Ольги Ільницької опинилися за кордоном. Оленка проживає в Німеччині. Композитор, піаністка, виконує не лише складні світові твори, а й створює власні композиції. В березні в Парижі відбулася важлива подія – презентація нового французького видання творів поета-дисидента Василя Стуса у виконанні Олени Ільницької – композиція, фортепіано. Ця подія мала велике значення не тільки для літературного середовища, а й для культурної дипломатії. Молодша доця, Оксана, мешкає у Франції, викладає в закладах Парижу.

Словом, Ольга Ільницька ретельно збирає важливі новини, матеріали та фото про родину Гоїв, за що їй величезна подяка. Описує в газеті їхні здобутки, спортивні, професійні, літературні, творчі досягнення. У когось є хобі, хтось плекає українські традиції, хтось став на захист Батьківщини. А у когось на порозі ювілей, їх слід обов’язково привітати з днем народження. Звісно, родина Гоїв поповнюється. Хтось, на жаль, відходить у вічність.

Ольга Михайлівна підготувала і видала кілька ілюстрованих книг про родовід, в яких детально описала життєві перипетії предків. Отож, наша Люся є таким терплячим пошуковцем та збирачем родинної спадщини, яка не одну годину просиділа за архівними документами. Все більше переконуюсь, що Гоївському роду таки нема переводу як в Україні, так і за її межами.

Шановні читачі газети «Свобода», якщо ще хтось видає на теренах Тернопілля подібну родинну газету, поділіться з нами такою приємною інформацією.

Оксана ВОЛОШИНА