“Книга-танець” «Записи на кіноплівці» тернопільської журналістки Наталі Лазуки

“Книгою-танцем” називає свою чергову поетичну збірку відома та Тернопіллі журналістка, письменниця та поетеса Наталя Лазука. Вона каже, що це нововидання про любов до найрідніших, а ще книга, то пам’ять про дитинство, юність, про магію кіно, яке у неї асоціюється з сільською кінобудкою, де кіномеханіком працювала її мама, атмосфера від перегляду фільмів у 1980-х , коли, як зазначає Наталя, селяни плакали під пісні та танці індійський акторів…

Кіноплівка супроводжує її від народження

І от недавно, коли у засвіти відійшла її мама, Наталя збагнула, що кіно супроводжувало її від народження і не тільки. Адже ще будучи вагітною нею, мама «крутила» кіно у сільському клубі Ромашівки, що на Чортківщині.

Мама Ольга була кіномеханіком, а тато Петро бригадиром тракторної бригади,- розповідає Наталя Лазука,- Згодом у тій хаті, де я народилася, розмістили сільську раду, бо ми переїхали до сусіднього села Ридодуби, де нині родинна хата вже й без мами і тата.

Про тата Наталя пише спогад: «Ми мандрували сільськими дорогами – їхали до родичів на празник.
Пилюка лишалась позаду тих днів. Старий автобус гудів балачками. Я не мала за що триматись. А тато показував, як стати так, щоб під час руху втримати рівновагу без поручнів…»

Загалом її дитинство пройшло серед кіноплівок. І її, і молодшу сестру Любу мама часто брала з собою на роботу. Вона пригадує, що плівки буди старими, сотні разів перемотаними у сільських клубах і будинках культури, тому часто рвалися. Розірвані плівки з’єднували ацетоном, щоб кадри збігалися.

Вона пам’ятає свист у залі, включене світло і мамині руки, що майстерно усе повертали, як мовиться, на круги свої, і перегляд продовжували.
«Біля кінобудки росли густі каштани. У той період кінобудка у сільському клубі здавалася мені, дитині, магічним місцем, доступним лише для обраних.- каже Наталя Лазука. – А мама головною людиною, від якої залежав вечір багатьох людей, що переглядали кіно».

Наталя пам’ятає, як мама перед показами оформлювала афіші з назвами кіно, мішечки з монетами, зібраними від кіноперегляду, і навіть, як інколи засинала у залі…

І Люба, і Наталка у перспективі стали поетесами та журналістками. А Наталя – ще й ведучою на телебаченні та телевізійним журналістом. Досі вона працює у різних засобах масової інформації, і не лише пише, а й фотографує, знімає відео. Кіноплівки уже щоправда відійшли у минуле, замінивши усе компютерно-інформаційними новинками, але вона каже, що саме вони у її серці живуть й досі. Тому Наталя дуже любить старі фільми…

І у збірці «Записи на кіноплівці» пише: «Нині без тебе. Тебе немає за цим проєктором, нічого уже не змінити – усе вже на повний хід. Все одно триває моє кіно…»

А ще недавно з донечкою Даринкою вона їздила до Львова, де її мама навчалася у колись республіканській кіно школі для кіномеханіків, ходила тими ж вуличками, немов переглядала її та своє життя, як кіно. До речі, Даринчин тато Руслан Доротяк тривалий час працював дизайнером-верстальником у нашій редакції газети «Свобода» і уже два роки перебуває на фронті у військах Національної гвардії.

На двох з донькою багато захоплень

Завжди були аншлаги на індійських фільмах. Мене тоді вражали танці, співи і яскраві костюми індійських красунь, – каже Наталя Лазука.- Може і тому я також вирішила танцювати.

Спершу були арабські танці і трайбл. А кілька років тому Наталя захопилася соціальними танцями, такими, як зук, бачата, кізомба, сальса, іншими, які увібрали кращі надбання танцювального мистецтва з різних країн світу.

А ще Наталя Лазука любить вишивати, моделювати одяг, вона художниця-самоучка, поетка, що пише: «В домі пахнуть смачні супи. Вересневі приправи перемішую серцем. Так, як хочу, на свій безтурботний лад. Досипаю зірок у малюнки, тканини і страви. Я люблю простоту, щирий безлад і лад.».

Збірка “Записи на кіноплівці” стала відображенням її минулого і сьогодення, багатого духовного світу жінки, яка виховує і свою 10-річну Даринку, як творчу особистість.

Дівчинка добре вчиться в школі, любить вивчати іноземні мови, гарно малює, грає в шахи, цікавиться карате і модою, захопилася грою на сопілці. Мама і дочка часто відвідують різні творчі заходи та імпрези, багато подорожують. Захоплюються поезією, живописом, музикою, дизайнерськими новинками.

Крутиться колесо життєвої кіноплівки…

«Коли приїжджаю з Тернополя до Чорткова, наче поринаю в архів. – розповідає Наталя Лазука, – Тут до запаморочення пахнуть троянди і липи. А годинник на вежі ніби іде у зворотному напрямку.

Он з-за Старої ратуші на площі Ринок з гальбою пива визирає прадід Матеуш. Прийшов до міста відпочити. Він тільки повернувся з війни. Дивом вижив у Першу світову. Три дні пролежав під лавиною снігу в горах. Захворів удома і помер у 35 років.

А он бруківкою майнула бричка – це прапрадід Томаш Гідзінський приїхав по газети. Він цікавився політикою, історією і подіями у світі. Якось улітку перед грозою так зачитався, не міг відірватися від газети, що у полі замокли стіжки. Помер у 1926 році.

А ось прабабуся Марія приїхала по обновки, які вигідно підкреслять розкішну фігуру. Одягалася так, що на неї звертали увагу усі. (Ну чисто, як вродлива Наталя Лазука- авт.. ).

Не боялася змін. Жила у Польщі. На старість повернулася до України. Прожила довго. Коли перед її смертю на початку дев’яностих родичі запитали, чи нажилась, відповіла: “Наче в одні двері зайшла, а в інші – вийшла”.

Наталя дуже любить свою родину, рід. Тому й пише у поетичній збірці: «Жінки мого роду, які стоять за моєю спиною й усміхаються. Навіть коли стають сивими, залишаються сміливими. Красивими. Стиглими сливами…».

А ось рідна хата Наталі Лазуки у Ридодубах на Чортківщині. І такі проникливі слова:
«Скажи мені мамо, чи в тому іншому світі ти теж насіваєш квіти?…

…Над хатою в нас пролітають ракети і дні – крізь літо.Все інше. Як звикле. Крізь голоси й сирени до нас залітають лелеки…»