Вікторія Шкільняк: «Пісня лікує душу»

Нещодавно в Народному домі «Перемога» відбувся благодійний концерт Театру пісні «Оберіг», зібравши не лише величезну частку овацій глядачів, але й чергову суму коштів на потреби ЗСУ. А я ще й скористався нагодою поспілкуватися з його солісткою Вікторією Шкільняк.

– Вікторіє, із розмови з вами я помітив, що ви полюбляєте висловлюватися коротко і по суті. Тож пропоную вам представитися нашим читачам лише за допомогою трьох речень.

– Я народилася і зустріла свій другий ювілей у файному місті ТЕРНОПІЛЬ, яке дуже люблю. Отримала професію фельдшера у Тернопільському медичному фаховому коледжі, а зараз здобуваю журналістську спеціальність у ТНПУ ім. І. Гнатюка, але при цьому розвиваю свою акторську майстерність. І, до речі, мої друзі й рідні зовуть мене Вітуся, Віточка, Віта – так мені більше до вподоби (посміхається).

– Медицина, журналістика, акторське мистецтво… Розставте ці професії у порядку зростання їх важливості у вашому житті.

– Я не буду цього робити, і пояснюю, чому. На мою думку, до всього, що ти робиш у своєму житті, потрібно ставитися, як до найважливішого заняття, вкладаючи у кожну свою працю максимум старань і зусиль. Тоді усе буде зроблене на совість. А ще, хіба можна, наприклад, демонстративно протиставляти одну одній медицину і пісню, якщо перша лікує тіло, а друга – душу?

– І звідки у вас така любов до пісні?

– Співати я любила змалку. Самій дивно, бо в сімʼї музикою ніхто професійно не займався, тільки памʼятаю, як моя світлої пам’яті бабуся співала мені українські народні пісні, а я їх запамʼятовувала й собі наспівувала.
Школяркою я відвідувала театральний гурток і два роки навчалася в хоровій школі «Зоринка». Але мріяла про сольні виступи, тому заняття вокалом продовжила в театрі пісні «Співаночка» Центру творчості дітей та юнацтва. Досі з теплотою і вдячністю згадую свої заняття зі своєю викладачкою Людмилою Миколаївною Стельмащук.

– З чого почалася ваша участь у Театрі пісні «Оберіг». Чи був у вас досвід виступів на сцені до нього?

– Великого досвіду виступів у мене не було. Свого часу багато виступала на шкільній сцені, також виконувала духовні пісні на прощі, а в складі колективу «Співаночка» брала участь у конкурсі «Самоцвіт» (2017 р., м. Вінниця).
Про «Оберіг» дізналася випадково, як і потрапила у нього. Мене привела туди Інна Макух, в якості акторки. Памʼятаю свою першу роль Мари – богині смерті. Після того, як вистава вийшла з репертуару, я більше й не сподівалася, що для мене знайдуться нові ролі. Але мене тоді помітила режисерка Ярослава Декалюк і трохи згодом запросила на головну роль на Андріївські вечорниці, що відбувалися на малій сцені нашого Академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка. Від участі в такому дійстві я отримала багато позитивних емоцій, тому вирішила, що точно хочу залишитися в «Оберезі». Зразу після Андрія ми почали готувати Меланку, де я мала роль козака Василя, це також було гарно і весело. Потім були інші вистави. Деякі ролі були вокальними, мій голос оцінили, тож, окрім актриси, я стала вокалісткою «Оберегу».
А потім настало 24 лютого 2022 р. – чорна дата для всього українського народу. Театр пісні «Оберіг» тимчасово призупинив свою роботу, але рівно через пів року, ми всі знову зібралися, почали переглядати нашу основну програму, до якої додатково включили багато патріотичних пісень. Ми виступаємо не лише для того, щоб підіймати настрій та патріотичний дух нашим слухачам. На кожному концерті в залі стоїть скринька для збору коштів на потреби ЗСУ. Ми співпрацюємо з різними волонтерськими організаціями, які на ці гроші купують усе необхідне і передають хлопцям на передову. Наприклад, на одному з виступів в Народному домі «Перемога» нам вдалося назбирати на цілий дрон, який уже через день літав над ворожими позиціями. Ми раді, що маємо змогу своїми піснями вбивати ворога, тим самим наближаючи нашу перемогу.

– Чому «Оберіг» є саме «театром пісні», а не просто ансамблем? На яку глядацьку аудиторію націлена його творчість?

– Для того, щоб самому це зрозуміти, потрібно бодай один раз побувати на нашому концерті. Адже кожен з них є цілісною постановкою, своєрідною виставою, яка складається з окремих сценок-пісень з танцями, репліками. Як у звичайному театрі, ми теж маємо свій реквізит, декорації, костюми, які змінюємо згідно зі сценарієм. Окрім того, впродовж усього дійства ведеться активна взаємодія з глядачами в залі.
Стосовно аудиторії можу сказати, що спеціально ні на кого ми не націлюємося. На наших виступах у залі завжди присутні глядачі різного віку. Наприклад, в грудні 2023 р. відбувся наш концерт у кооперативному коледжі. Студентська молодь із задоволенням «відривалася» під наші пісні (посміхається). Знову згадаю Андріївські вечорниці, на яких ворожіння ми робили разом з молодими дівчатами-глядачками.
До речі, учасники колективу у нас теж різного віку: від юних студентів до досвідчених, поважних і сивочолих. Саме в нашої режисерки пані Ярослави Декалюк і виникла ідея усіх нас таких різних об’єднати докупи, і саме вона своїм умілим керівництвом, а іноді твердою волею допомагає нам знайти спільну мову (посміхається). Якщо вдуматися, то це справді нелегко – зібрати таких різних людей докупи і зробити все, щоб вони працювали злагоджено, як єдиний механізм. Для потрібно мати великий талант, який, безумовно, є у пані Ярослави. А ще вона дуже гарно співає. Я маю з кого брати приклад.

– Ваш колектив добре відомий на теренах Тернопільської області. А як щодо виступів деінде?

– Театр пісні «Оберіг» мав виступи на сценах різних регіонів України. Із зовсім недавніх гастролей можу назвати концерт «Весна Переможна» у м. Берегове Закарпатської області. У мене досі ще гріє душу теплий прийом, який влаштували нам місцеві глядачі вщерть заповненого залу.
З недавніх закордонних згадаю виступ на Лемківській ватрі в Ждині (Польща, липень 2023 р.). Окрім українців, нас не обділили своєю увагою поляки, словаки, чехи. Все було дуже яскраво, дуже гарно і дуже ефектно.

– Під завісу розмови – традиційне запитання про плани на майбутнє.

– Дуже хочу присвяти своє життя мистецтву. І не важливо, чи буду я вважатися акторкою, чи співачкою… Я хочу бути на сцені, хочу нею жити. Адже «жити треба так, щоб твоє хобі переросло в твою улюблену роботу» (на жаль, не пригадую автора цієї цитати).