Повідомити новину

Поширити:

У справжніх шанувальників Мельпомени, які не лише дивляться вистави, а й читають публікації про театр, радість: у серії «Записки Наукового товариства імені Шевченка» вийшов том CCLXXIII. Це — праці Театрознавчої комісії загальним обсягом 486 сторінок журнального формату. Із таким захопливим чтивом, якого не осягнути-осмислити за тиждень чи й два, навіть ковідні віруси і загроза нової російської агресії здаються менш небезпечними.
Це, звичайно, жарт, але читати справді є що, бо, як і належить науковим працям, збірник відзначається викладом багатьох маловідомих чи й невідомих загалу фактів, ґрунтовним аналізом тенденцій у розвитку театрального мистецтва, екскурсами у глибини історії і паралелями зі сучасністю; словом, з нього можна дізнатися багато нового, він спонукає до розмислів. Редакційна колегія (Майя Гарбузюк, Богдан Козак, Олег Купчинський, Роман Лаврентій) уже традиційно подбала про те, щоб авторський колектив склали тільки авторитетні фахівці, а їхні праці були характерні ефектом новизни.
Оскільки охопити весь зміст збірника в газетній публікації, певна річ, неможливо, бодай коротко зупинимося на тих матеріалах «Записок», які стосуються нашого краю. У першому розділі «Статті і повідомлення» найбільший інтерес у нас викликає дослідження заслуженої діячки мистецтв України, професорки ТНПУ Людмили Ванюги «Діяльність Тернопільського обласного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка в умовах незалежної Української держави (1991—2010 роки)». Переповісти обширну (17 сторінок) статтю, певна річ, неможливо (прохання театралів до шановної авторки: «виставити» цю публікацію в Інтернеті, оскільки наклад «Записок НТШ» лише 350 примірників, і в Тернопіль потрапили буквально лічені екземпляри, а зацікавлених ознайомитися з нею — багато), скажемо тільки, що це зразок справді дослідницької, пошукової праці. Звичайно, окремі рецензії та інтерв’ю у пресі були (найчастіше авторка посилається на публікації у «Вільному житті» такої авторитетної фахівчині, як заслужена журналістка України Галина Садовська), однак до осмислення поступу творчого процесу впродовж двадцяти років не дійшло (зрештою, це й не завдання масової газети). Тож спроба Людмили Ванюги детально проаналізувати, що ж відбувалося на сцені й за кулісами шевченківців у період проголошення і становлення Української держави, — перша, й це робить честь авторці з науковим ступенем кандидатки мистецтвознавства.
Можу передбачити, що не всі читачі (та й у колективі театру) погодяться з її висновками, але, як на мій погляд, вони достатньо аргументовані, ба, навіть сміливі й разом з тим можуть служити певними настановами у подальшій діяльності шевченківців. Тим більше, що нинішні очільники театру — директор-художній керівник, заслужений артист України Борис Репка та головний режисер, народний артист України Олег Мосійчук уміють дослухатися до виважених побажань мистецтвознавців і не раз доводили це, що тільки на користь творчому процесові. До того ж у статті Л. Ванюги йдеться про здобутки і прорахунки їхніх попередників, тож підстав для образ немає.
З інших публікацій вищезазначеного тому «Записки НТШ» згадаємо статтю Наталії Шетелі «Закарпатські «верховини» народного артиста України Ярослава Геляса». Як відомо, цей митець народився 21 листопада 1916 року в селі Терпилівці на Підволочищині. Його ім’я стало широко відомим після блискучого виконання у Харківському театрі ім. Т. Г. Шевченка (художній керівник — наш земляк, учень Леся Курбаса Мар’ян Крушельницький) ролі Гамлета у виставі за однойменною п’єсою В. Шекспіра. Тернопільські шанувальники Мельпомени пам’ятають, як у 1963—1974 роках Ярослав Геляс очолював наш театр ім. Т. Г. Шевченка, як головний режисер поставив тут більше двадцяти спектаклів. Під його керівництвом, наголосила Н. Шетеля, колектив «досягнув визначних успіхів, закріплюючи за собою славу одного з провідних, перспективних обласних театрів України. В той час Закарпатський обласний український музично-драматичний театр нічим особливим себе не проявив, що викликало постійну стурбованість як закарпатського глядача, так і керівництва однієї з наймолодших областей України». Тож народного артиста України Ярослава Геляса запросили головним режисером в Ужгород.
Оскільки тернопільський період творчості нашого видатного земляка (хоча б певною мірою висвітлений у бібліографічному покажчикові «Театральна Тернопільщина» (2001 р.) та в першому томі ТЕС (2004 р.), а про його діяль14ність на Закарпатті знаємо мало, повторимо вслід за Н. Шетельою перелік вистав, яким Я. Геляс дав сценічне життя у тамтешньому театрі: «Ціною любові» О. Корнієнка (тернопільський автор!), «Чаклунка синіх гір» В. Сичевського, «Незабутнє» за творами О. Довженка, «На сьомому небі» М. Зарудного, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Отелло» В. Шекспіра, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка (крім режисури, зіграв роль Миколи Задорожного, що стало науковою подією в українському театральному мистецтві; виконував головні ролі й в інших спектаклях). Цей перелік неповний (усього — понад 30 вистав),  але й він дає уявлення про великий внесок нашого земляка, який сміливо поєднував стильові особливості героїко-романтичного театру з його поетичною основою — словом, музикою, співом у єдине дійство, пронизане глибиною розкриття теми й філософськими узагальненнями.
Кілька публікацій тих-таки «Записок НТШ» присвячені світлої пам’яті Ростиславові Пилипчуку (1934—2014) — уродженцеві села Оришківців на Гусятинщині, згодом театрознавцеві, історикові культури, педагогу, професорові, академіку двох академій України — вищої школи та мистецтв, дійсному членові НТШ, упродовж двадцяти років ректорові Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (нині — національний університет театру, кіно і телебачення). Зокрема інший наш видатний земляк (с. Сороцьке на Теребовлянщині) — Олег Купчицький, теж дійсний член НТШ і його багаторічний науковий секретар, згодом — голова, фахівець у галузі джерелознавства у статті «Мої друзі зблизька і здалека: Ростислав Пилипчук» навів слова відомого київського мистецтвознавця Олександра Федорука, який у 1960-х роках працював у редакції «Вільного життя»: він (Р. Пилипчук) «знав, розумів і відчував історію українського театру, починаючи від його вертепних джерел. Він був редактором багатьох академічних видань, автори яких розв’язували проблеми історії театру. В цій науковій піраміді він став Першим, і до цієї першості за десятиліття не вдалося підійти, чи його наздогнати…»
Не залишить байдужими читачів і стаття Євгена Нахліка «Театральний критик Іван Левицький — псевдонім чи справжнє ім’я?» У ній йдеться про уродженця села Малої Луки на Гусятинщині композитора, скрипаля, хорового диригента Івана Левицького (1875—1938, представлений у 2-му томі ТЕС), а також широке коло осіб, пов’язаних із ним, у тому числі наших земляків театрального діяча, критика і поета Степана Чарнецького, письменника Дениса Лукіяновича. Вони, а також інші уродженці Тернопільщини — Михайло Рудницький, Роман Купчинський, Богдан та Левко Лепкі, Василь Сімович, Іван Німчук, Осип Бондарович, Олександр Кульчицький фігурують у статті Софії Роси-Лаврентій «Західноукраїнська театральна критика в іменах (Східна Галичина 20—30-х років ХХ століття». Імена наших земляків — народних артистів України Олександра Гринька (1919, с. Грибова на Лановеччині — 2013, м. Львів) та Бориса Міруса (1928, с. Синякове, нині належить до Чорткова — 2021, м. Львів) і перелік їхніх ролей у кіно знаходимо й у статті Лариси Брюховецької «Знак українства. Заньківчани в кіномистецтві».
Богдан МЕЛЬНИЧУК, заслужений діяч мистецтв України