Коли значки – як знаки

На Інтернет-аукціонах за значки, пов’язані з Тернопіллям, йдуть запеклі торговельні бої. А це означає, що фалеристика в Тернополі жива

Колекціонери – диваки, люди, охоплені шаленою пристрастю. Хто читав роман Джона Фаулза “Колекціонер”, той знає напевно, що ця когорта людей – неодмінно “білі ворони”. Я вдивляюся у свого співрозмовника – 39-річного Михайла Тимошика, і не зауважую жодних дивацтв, а радше, навпаки, переді мною – сучасна освічена молода людина, директор ТОВ “Маркетингові технології ПБС”, голова ТГО клубу “Нумізмат”, автор каталогу “Медалі Тернопільщини”, депутат Тернопільської обласної ради двох поспіль скликань,  а також за двох каденцій голова комісії з питань духовності, культури, свободи слова, інформації та громадянського суспільства.

– Ви колекціонуєте значки, тематика яких торкається Тернопільщини. Звідки це захоплення?

– Значки – це знаки історії. Газети, листівки, навіть книги можуть згоріти чи бути затопленими, а значки залишаються. Тернопільщина особливо насичена значками, бо колись на “Ватрі” та комбайновому були цехи з  їх виробництва. Скажімо, знаний художник Євген Удін на комбайновому заводі був художником саме на виробництві значків. Тепер у межах області нема такої виробничої бази, тому значки, відзнаки замовляємо на Львівській ювелірній фабриці, у Києві чи Дніпрі. Загалом виготовлення одного значка вартує від 45 до 60 гривень.

У моїй приватній колекції є близько 900 значків. Тримаю їх в офісі на стендах, і кожен, хто приходить, може роздивитися. Я не прихильник колекціонування тільки для себе. Є у Тернополі старші чоловіки, які накопичили експонатів, але ніколи не покажуть їх загалу, навіть не дадуть сфотографувати для каталогу. Чи з остраху, чи така вже вдача такого гатунку колекціонерів, але своє надбання тримають осторонь від чужого ока.

– Можливо, вони останні із могікан? У теперішньому меркантильному світі колекціонування значків, звісно, якщо вони не золоті і не срібні, цікавить не багатьох…

– Ой, помиляєтеся! Є багато сайтів-аукціонів, де торгують антикваріатом, у тому числі й значками. Буває, навколо якогось значка, що стосується Тернопілля, йде запекла торгівля,  ціна стрімко зростає. Покупці – явно з Тернополя, щоправда, багато колекціонерів живуть своїм захопленням відсторонено, і ні я, ні мої колеги їх не знаємо.

Колекціонування дає людині велику насолоду, і попри всі спокуси та можливості сучасного життя (чого вартий лише Інтернет) багато хто шукає віддушину у збиранні якихось речей, скажімо, марок, купюр, монет чи значків. До речі, я колись колекціонував паперові гроші, але боністика – доволі дороговартісне задоволення, значки – значно дешевші.

– Час згадати не дуже відоме загалу слово “фалеристика”. Це наука про значки, медалі, нагрудні знаки, нагороди. Ви зайняли свою нішу, спеціалізуючись суто на тематиці Тернопільщини. Який найстаріший у вашій колекції експонат? І який найдорожчий?

– Найстаріші значки датовані 1939 роком. Стосовно вартості, то, повторюся, значки не є дорогими. Скажімо, один із моїх найдорожчих – полковий знак польської військової частини, яка базувалася у Тернополі, вартує дві тисячі гривень. Причому, це офіційна копія. Оригінал, а їх залишилися одиниці, вартує близько 500 доларів. З пам’ятних патріотичних знаків є для мене  цінним експонатом “Бій біля гори Лисоня”.

– Якщо гроші, марки виходять у світ, скажемо так, з благословення та пильного контролю держави, то значки, деякі види нагород і знаків, фактично, може виготовити будь-хто. Особливо тепер, коли триває війна, попит на такий вид продукції значний. Як ви ставитеся до цього своєрідного феномену?

– Давайте відразу відокремимо державні нагороди. Завжди  було так, що їх, а надто ті, які супроводжувалися фінансовою вигодою – прибавкою до зарплати чи пенсії, перетворили у своєрідний бізнес. Як кажуть, “задурно” не нагороджували. Простому смертному треба було зробити щось надзвичайне, аби претендувати на державну відзнаку. Ордени, медалі – статусні, іміджеві відзнаки – купували або ж роздавали між “своїми”. Виник вакуум – треба відзначити людей, які справді зробили щось важливе або ж стали героями, а держава цього не помічає. Отож нагороди для волонтерів, наших воїнів – медалі, нагрудні знаки й інше – це, передусім, відновлення справедливості, вияв вдячності, визнання. І нехай ці нагороди не принесуть якогось матеріального зиску, зате вони цінні у моральній, духовній площинах. Скажімо, орден “За спасіння життя”, заснований родиною покійного ректора тернопільського медичного вишу Леоніда Ковальчука, вручають медикам-волонтерам. Це надзвичайно цінна нагорода для людей у білих халатах.

– Пане Михайле, торік ви разом із колегами-колекціонерами презентували книгу-довідник “Медалі Тернопільщини”  з фотографіями й описом трьохсот медалей, що стосуються   Тернополя та  Тернопільщини у різні періоди, а також різних сфер діяльності. Схоже, плануєте зробити аналогічну справу про значки?

– Так, наразі готуємо каталог, де буде подана інформація про півтори тисячі значків. Переважно, це експонати з колекцій тернополян  Олександра Смика та Олега Соколовського. У них найбільші колекції значків у обласному центрі. Також долучаться до наповнення каталогу Ігор Доля, Мирослав Гнатишин, ну, і я запропоную найгідніше й найцікавіше зі своєї колекції. Принагідно закликаю усіх небайдужих, істориків, краєзнавців допомогти нам у формуванні каталогу, оскільки дуже важко це робити, не маючи повної бази таких предметів. Мрію, що колись постане в нашому обласному центрі музей Тернополя, де буде і відділ фалеристики. Стенди зі значками демонструватимуть історичну ходу Тернопілля.

Інтерв’ю взяла
Ольга КУШНЕРИК

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*