З редакційної пошти. Порожньо стало у домівці…

Доброго дня, дорога редакціє! Надрукуйте, будь ласка,  мою статтю-сповідь.
Ніякі гроші в світі не замінять дорогої тобі людини, яка завжди була поруч, допомагала, підтримувала з малечку. Як страшно і порожньо стає в домівці, коли в один момент ця людина йде назавжди.
Не стало доброї порадниці й опори, не стало щирої посмішки і руки допомоги, не стало рідної кровинки, не стало бабусі. 
Яке же важко оговтатися після втрати… Здається, сонце перестало світити, здається, небо затягнулося хмарами і не видно більше світанку і не буде більше світлих і щасливих ранків.
І всі слова підтримки, всі співчуття, на жаль, не допомагають. Ти не можеш оговтатися, ти не хочеш приймати цю сувору реальність, ти ніби потрапив в інший вимір, втратив відчуття часу, відчуття важливості і потрібності, ти втратив себе…
Яка підступна пані-смерть, приходить нізвідки, бере собі людину, йде у нікуди, і ніяк їй вже не завадити, не вблагати, не впросити. Вона – злодій наших людських життів. 
Якби ж то можна було повернути час назад, хоча б на рік, хоча б на місяць, хоча б на годинку, все було б по-іншому. Життя таке коротке. Чи замислюємося ми над цим? 
Сьогодні ти ходиш по землі, а завтра можеш не прокинутися. Задумайся. Цінуй кожен момент, кожну зустріч, цінуй рідних і близьких. Ніколи не знаєш, коли прощаєшся востаннє.
Як змиритися з горем втрати? Кажуть, потрібен час. Скільки ж потрібно його, щоб залікувати душевну рану? Де взяти таку пігулку, щоб стерла спогади, образи, як віднайти той спокій, внутрішній спокій? Коли робиш вигляд, що все добре, а всередині кипить буря, ураган емоцій і почуттів, хочеться постійно плакати. 
Я хочу прокинутися від того страшного сну, бачити радісними і усміхненими поряд маму, тата, бабусю, друзів. Я хочу прокинутися, розбудіть мене, будь ласка…
Надія МАРТИНЮК 
м. Шумськ