gazpostach

Євген ЗАПЛЕТНЮК: «Вірю, що священників обирає Господь»



Про цю неординарну, я навіть сказала б, непересічну особистість знають чимало тернополян. Отець Євген Заплетнюк, він і священнослужитель, і ключар кафедрального собору свв. рівноапостольних Костянтина та Єлени, і місіонер, і публіцист… Напередодні Різдвяних свят ми зустрілися, щоб поговорити про його непростий життєвий шлях, роздуми над буденним та як йому вдалося відновити сили після важкої хвороби. Адже йому, молодому, у розквіті сил чоловіку, довелося заново вчитися ходити, говорити, радіти життю.

«Вас, напевне, цікавить, в якій саме родині народжуються митрофорні протоієреї та  ключарі кафедрального собору? – жартівливо розпочав інтерв’ю отець.  – Насправді, народився я в звичайній радянській родині медиків за 13 років до розпаду СРСР.

Найбільшу роль у моєму духовному становленні зіграла моя світлої пам’яті хрещена мати Орися Василівна, яка привела мене до храму. Вона була моєю першою вчителькою і в прямому, і в переносному значенні. Навчала молитви та любові власним прикладом».

На запитання, як і коли вирішив стати священиком, отець Євген відповідає, що це не він вибрав такий шлях, це Господь його обрав.

«Як християнин, може, й не дуже добрий, вірю що священників обирає Господь. Тому це питання, швидше, до Нього, а не до мене.  Скажу тільки, що «ксьондзом»  друзі мене кликали ще в школі».

Побачивши моє здивоване обличчя, продовжив: «Я ще зі шкільних років прислуговував у церкві, був чи не єдиним підлітком у храмі в часи міжконфесійних воєн. Не пропускав не лише служби, а й похорони. Іноді залишався читати псалтир над покійником на всю ніч.

Звісно, така поведінка не могла не дивувати моїх однокласників і друзів. Часто я захоплено розповідав про свою віру під час уроків. Не рідко сперечався з учителями, які на той час ще не встигли «перефарбуватися» з комуністів у палких християн».

З часом проповідувати Слово Боже стало не лише юнацьким захопленням, а справою життя. З тих пір отець Євген щодня намагається донести до християн Божу науку. Однак у сучасному меркантильному світі, де панує шалений ритм, не залишається місця для Бога, храму, для душі. Тож чи вдається достукатися до заклопотаних сердець?

«Не хочу приписувати собі особливі героїчні заслуги за те, що є моїм прямим щоденним обов’язком. Хоча,  дійсно, одне зі значень слова «меркантильний» це – дріб’язковий. Сучасний світ реально метушиться та клопочеться про багато що, у той час, коли одне лише треба. Переконувати людей, у тому, що їх губи, брови,  вії, нігті на руках і ногах, целюліт та зачіски не варті такої уваги, яку їм надають сучасні жіночки, на порозі 2020 року, немає жодного сенсу. Праця священника полягає саме в тому, щоб зробити життя людей більш повним і щасливим, а щастя не залежить від нігтів і марки телефону. Тому доводиться, направду, нелегко.

До кожної людини намагаюся знайти індивідуальний підхід. Адже у кожного – свої проблеми, бажання, цінності. Кожному треба чути від мене щось своє. Комусь те, що Богу не байдуже до його проблем, іншому, що у нашому щасті та горі винні лише ми самі. Комусь те, що потрібно молитися, а комусь те, що мовчання Бога може бути цілком повноцінною відповіддю на наші молитви…»

Отець Євген приділяє багато часу спілкуванню з людьми, надто молоддю. Та не варто забувати, що, окрім того, що він священник, він – звичайна людина зі своїми буденними проблемами, труднощами та клопотами. Не оминають його й хвороби. До слова, минулого року отець стяв на межі життя і смерті. У нього стався інсульт. Лікарі доклали титанічних зусиль, щоб врятувати його життя. Отямившись у лікарні, після тривалих маніпуляцій отець зрозумів, що йому доведеться заново навчитися ходити, говорити, їсти, та що там – жити.

«Так, дійсно, більш ніж пів року тому я пережив крововилив, який змінив звичний ритм життя, але не помер, хоча це було цілком ймовірно. Не вважаю це своєю заслугою. Радше, це досягнення лікарів, які протягом місяця витягували мене з того світу. А також друзів та родичів, які підтримували матеріально і морально. Вдячний за молитви священникам,  які молилися за мене як тоді, коли я був у реанімації, так і донині, щоб я швидше повернувся до звичного стану.

Саме ця недуга дала поштовх до переосмислення багатьох цінностей. Багато з того, що вважав важливим,  вмить втратило сенс. У мене змінилися пріоритети і плани на майбутнє.

Які? Насамперед, мрію остаточно відновитися після хвороби, відновити сили, аби знову писати, виступати, служити та допомагати людям. Ще мрію дочекатись зведення нашого собору, який будується в нашому місті третій рік, та служити там Богу. Звісно, це не єдине ймовірне місце мого служіння. Якщо  Богу буде угодно, то я служитиму скрізь, де буде потреба. Ні, я не пропаду без собору, і він без мене не рухне… Проте дуже хотілося б, щоб наш союз продовжився, бо разом ми зможемо принести людям ще більше користі, ніж поодинці», – сказав ключар.

Наприкінці нашої розмови отець Євген привітав читачів «Свободи» із прийдешніми Різдвяними святами і побажав, на його думку, найголовнішого:

«Щиро вітаю всіх із грядущими Різдвяними святами. Нехай Новонароджене Немовля Христос народжується і в наших серцях, щоб освятити та обожити нас. Не забуваймо, чиє це Різдво. Це свято – не елемент народних святкувань чи традиційного фольклору. Це –головна подія в історії людства, яка має змінити наші вчинки, слова та наміри вже сьогодні. Бог стає людиною, щоб людина стала Богом.  Нині точаться запальні суперечки про потребу переходу на новий календар. На мою думку, рішення про це можуть приймати лише ті, хто веде активне церковне життя та причащається не рідше двох разів на місяць, бо тим, хто духовно лінивий і ніколи не молиться, все одно, коли «не святкувати» – 7 січня чи 25 грудня.

Тож впустімо Різдво Христа не в оселі, на свої багаті столи, а у свої душі!»

Зоряна ДЕРКАЧ









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*