Повідомити новину

Поширити:

 
Станіслав Іванович Щербатих   —  (сценічний псевдонім Тризубий Стас ) — cамобутній бард і помітне явище у  музичній культурі кінця 80-х, початку 90-х років. Він – улюбленець мільйонів, неперевершений  виконавець українських сатирично-гумористичних пісень. У його доробку їх понад 300, а  кращі з них увійшли до  альбомів: “Щури” (1994), “Іспанія, Іспанія…” (1995), “Пісні про кохання” (1998), “Пісні про любов” (1998), “Мене звуть Тризубий Стас” (1997), “Як ми живемо” (1999), «Я повертаюся» (у чотирьох частинах, 2004).  Про високий професіоналізм артиста засвідчують авторитетні відзнаки —   володар Гран-прі фестивалю “Оберіг”, дипломант  “Червоної рути”.
 
Талант самородка багатогранний. Зокрема, він залишив помітний слід у вітчизняній анімації. У його доробку більше тисячі коротких анімаційних фільмів, а мультфільм «Сашкова чайка» отримав бронзову нагороду на міжнародному фестивалі “Кіномарина -75”. Ним відзнято документальні фільми «Людина і нафта», «Проводи на полонину»,  створено оперу «Корова Середа», написано фантастично–кримінальний роман «Нічия земля»(1998) та  низку оповідань.
Прозу творив російською, адже  був росіянином. Народився на Алтаї, а в ранньому дитинстві (після загибелі батька) разом з сім’єю переїхав до Івано-Франківська. Закінчив російськомовну школу і мав відповідне оточення. Докорінне перевтілення росіянина у щирого українця відбулося з двох причин. Першою була дружина, поетеса  Марія Щербатих. Про другу дізнаємося зі слів самого пісняра: «Другою причиною була політична атмосфера — в повітрі пахло перемінами, відбувалося якесь піднесення. Це був переддень Ренесансу, а сам він, як бомба, вибухнув для мене на першій «Червоній руті» в Чернівцях. Розвал Союзу,незалежність України — це вже було пізніше і не так вразило, як вересень 89-го. Люди настільки тягнулися до живої води духовності, що неможливо було тим не перейнятися. Саме тоді я зрозумів, що слово «націоналіст» має світле і святкове забарвлення, бо бачив радісні посмішки, відкриті душі — довгоочікуване cвято нації».
Зважте на обставину, що Станіслав не закінчив жодного вузу і навіть музичну освіту  здобував приватно. На перших порах працював музикантом у ресторані. Ставши сім’янином, разом із дружиною два роки освоював Камчатку, де працював художником, фотографом, директором будинку культури. Там же в молодого подружжя народився син Володимир.
На «Червоній руті»  Тризубий Стас здобув прихильність глядачів та журі фестивалю завдяки шаленому інтелекту й харизмі, якими повниться усе ним створене. Вражає жанрова різноманітність його репертуару: тут присутні  саркастичні пісні — співані памфлети, іронічні гумористичні пісні, політичні фейлетони. А ще  він започаткував новий жанр авторської пісні  — так звані пісні-ліліпути. Їхня тривалість іноді десяток секунд, але вдячний глядач не проминав можливості привітати їх появу бурхливими оплесками.
Тож коли Тризубий Стас виходив на сцену, то зал затихав у передчутті вибуху естетичних емоцій та  оригінального мислення, адекватних тогочасним суспільним настроям. Недарма в середовищі поціновувачів справжнього мистецтва його називали лікарем людських душ.
Станіслав Щербатих був учасником і актором Львівського театру пісні «Не журись!», надзвичайно  популярного у 1990-ті. З ним гастролював по Україні, а на запрошення української діаспори – в Аргентині та Бразилії.
Мені пощастило побувати на чотирьох сольних концертах зіркового артиста.    Перших два відбулись у серпні 1991 року, за лічені дні до проголошення Акта про державну незалежність України. За сприяння тернопільського продюсера Ігоря Стефлюка Станіслав проводив  гастрольний тур по Тернопільщині. Того дня концерти планувалися у Ланівцях, Шумську та Кременці.   Лановеччині запропонували два концерти: у будинку культури Лановецького цукрового заводу (директор Віктор Кондратюк) та будинку культури села Борщівка. Обидва бенефіси пройшли у вщерть  переповнених залах, де глядачі ревли від задоволення, викликали сатиричного маестро на біс, щоб повторити улюблений шлягер, наполягали на продовженні феєричного дійства.
Третій творчий візит Тризубого Стаса на Лановеччину відбувся 28 червня 1992 року в рамках організованого з ініціативи ГМСК «Тризуб» турніру-фестивалю пам’яті Симона Петлюри. Виступ легендарного барда на міському стадіоні Ланівців став окрасою  заключного  гала-концерту міжобласного консолідуючого заходу.
А четвертий раз ми зустрілися вже у Тернополі на Співочому полі. Тут у травні 1993 року відбувся перший великий збір націоналістичної молоді Тернопільського краю, організований  головним проводом Конгресу українських націоналістів. У заході взяла участь голова партії Слава Стецько. Клуб «Тризуб» тоді долучився до організації святкового концерту, у якому взяли участь ланівчанка,  солістка  Львівської опери Тамара Дідик, тернопільський гурт «Анна-Марія» і Тризубий Стас.
Цього разу Станіслав подарував мені свою сатиричну збірку, до якої увійшли тексти його найпопулярніших пісень. Я тоді висловив свої враження щодо  його пісенних текстів.   Сказав, що вони, як і тексти пісень Володимира Висоцького, відповідають усім канонам самобутньої поезії. Поезії, яка стрімко вривається у свідомість глядача, звільняє його від сон-дрімотного стану, допомагає звільнитися від нудьги та міщанських стереотипів, пробуджує у людині активного громадянина.
Я тоді і гадки не мав, що Станіслав – росіянин і що він вважав своїми кумирами Висоцького та «Бітлз».  Спілкуючись в різноманітних ситуаціях, він жодного разу не перейшов на російську.  Простота співрозмовника, щирість у спілкуванні, солідарність із тими ідеалами, що їх проголошував Народний Рух України заворожували. Його сатиричні речі  віддзеркалювали антагонізм тогочасної дійсності,  а влучні, дотепні характеристики ідеологічних опонентів сприяли формуванню об’єктивної громадської думки. Такі сатиричні  шлягери, як «Тато Карло», «Таргани», «Підпільний обком діє», «Гуд-бай, компартія!», «Мілі, санти, кільо», «Собаче танго»,  зводили нанівець і без того підмочений авторитет тогочасної компартійної еліти.
До розряду хрестоматійних слід віднести і сатиричний цикл «Город», памфлети «Як ми живемо», «Байстрюки». Вони свідчать про високу політичну культуру автора, який оригінально, кількома штрихами, змальовує оптимістичні надії широких верств населення; говорить про зраду національних інтересів компартійною номенклатурою; фіксує розпач всеохоплюючого розчарування та апатії.
У першій частині  циклу «Город» автор висловлює сподівання, що моральні авторитети національного відродження – В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський – спрямують у потрібне русло ентузіазм широких верств населення і забезпечать ліквідацію комуністичного режиму.  У другій озвучує  саркастичний докір комуністичним стратегам, які завели планову совдепівську економіку у ступор суцільного дефіциту. А в третій частині  прописує алегоричний рецепт виходу із кризи: комуністичну партію заборонити, а до роботи в органах державної влади допускати лише тих професіоналів, які зречуться комуністичної доктрини та анулюють свої партійні квитки.
У памфлеті «Як ми живемо» митець натякає на злочинну змову  конгломерату із органів влади, правоохоронних структур та «червоного» директорату, яка призвела до виведення мільярдів українських коштів у закордонні банки. Знахабнілі високопосадовці виправдовували наростаючу економічну кризу, посилаючись на  застаріле обладнання і технології, на велику енергомісткість і низьку конкурентоспроможність нашої продукції, проте зовсім не дбали про модернізацію виробництва.
Громадські авторитети не знали, як цьому протидіяти. Вони сподівалися прийти до влади еволюційним шляхом – через процедуру демократичних виборів. Ніхто не врахував головного – перш ніж скасувати  безальтернативні вибори тоталітарного періоду, компартія розробила  технологію «коригування» демократичних виборів за допомогою адмінресурсу. Саме це дало змогу комуністам зберегти  владні позиції в умовах незрілої демократії.
А простий люд зневірився та  виявив свою специфічну реакцію  на казнокрадство та цинічну брехню, що їх возвели в ранг державної політики. Так зародилась пошесть дрібних крадіжок на виробництві, а в деяких «кмітливих» головах вже починала жевріти спокуса гендлювати своїм виборчим правом…
Станіслав Щербатих вже тоді зрозумів до яких суспільних ризиків це призведе, а тому кинув виклик тогочасній дійсності, створивши памфлет «Байстрюки».  Оголений нерв поета засуджує занепадницьку тенденцію аполітичності та потурання злодійчукам усіх мастей, розвінчує культ наживи та приземленого прагматизму, прагне засобами уїдливого сарказму розбурхати сумління усіх зневірених та байдужих.
Із середини 1990-х Тризубий Стас проживав з родиною у Києві, працював дизайнером у видавництві. Брав участь в акції “Україна без Кучми”, їздив у передвиборні тури Віктора Ющенка, за що удостоєний медалі “Видатний учасник Помаранчевої революції”.
Якась дивна це відзнака, зауважить юний читач.
А це – така аматорська біжутерія, яка не передбачала для її власника жодних пільг. А ось Леонід Кучма та Віктор Янукович демонстрували кардинально інший підхід. Вони нагороджували своїх придворних співаків та лицедіїв державними відзнаками – орденами та медалями, присвоювали їм звання заслужених та народних артистів, здебільшого наперекір здоровому глузду. Бо статус народного артиста у цивілізованому світі асоціюється із духовними ідеалами конкретної держави. А репертуар згаданих «зірок» відповідає хіба що примітивним смакам, бездуховності та прагматизму, цих обов’язкових атрибутів сучасної  масової культури.
Гадаю, що  Станіслав мріяв про іншу винагороду – про сприяння у створенні столичного театру авторської пісні. Адже це була його стихія: ще наприкінці 1980-х він створив в Івано-Франківську клуб авторської пісні «Приспів», який згуртував бардів Прикарпаття. Недаремно клуб діє до сьогодні і носить ім’я його засновника.
Своєю творчістю уславлений бард переконливо   довів, що сатиричні пісні мають здатність проникати у найпотаємніші закамарки людської душі, пробуджувати там приспану людську гідність, спонукати до активної громадянської позиції. «Перефарбовані» стовпи існуючого плутократичного режиму цього йому не пробачили. Тризубий Стас не отримав  підтримки для планомірної гастрольної діяльності, його вперто не пускали на телебачення.
Помер Станіслав Щербатих 24 січня 2007–го в Києві від третього інсульту у 58–річному віці. Похований на меморіальному кладовищі «Дем’янів Лаз» поблизу Івано–Франківська.
Його дружина прожила ще десять років. Як не старалася, але не змогла переконати впливових земляків у доцільності створення музею Станіслава Щербатих. Нічого дивного, адже провінційна номенклатура і кроку не зробить  без погодження із столичними кураторами.
Переконаний, що все зміниться докорінно, як тільки сформуємо структуровану громадську опозицію, яка покладе кінець згубній практиці клонування кумирів, а натомість відродить національні традиції вшанування справжніх героїв. Не лише тих, які пов’язані з українським народом кровними узами, а й, що не менш важливо, тих, які споріднені з ним духовно. Саме таку спорідненість уособлює неординарна постать Станіслава Щербатих – барда і поета, який був і залишається провісником української інтелектуальної революції. Адже його бунтівлива творчість – це майстерні уроки критичного мислення, які день за днем наближають незворотний процес  консолідації української нації.
 
Тож в умовах затяжної, нахрапистої виборчої кампанії, коли  надокучлива політична реклама вже набила оскомину і «ріже» вуха, радимо прослуховувати перед відходом до сну хоча б один із згаданих сатиричних шлягерів Тризубого Стаса. А ще буде корисно перечитувати й осмислювати його пісенні тести.
Переконаний, що кожен, хто пройде курс такої емоційної релаксації, легко зорієнтується у виборі гідного кандидата чи то прогресивної політичної сили ще задовго до дати волевиявлення на позачергових парламентських виборах, тобто, до 21 липня 2019 року.
Василь НЕРУЧОК,
засновник ГМСК «Тризуб»,
голова Лановецької РО Конгресу українських націоналістів
.
 
Город
 
Навесні український народ
Засівав депутатський город,
Всі хотіли, аби восени
Не змарнили врожай бур’яни.
 
Кандидатів обрали до поля,
Щоб із зерняток виросла воля,
Стали в коло – старе й молоде –
І чекають, чи добре зійде.
 
В нас також добре зерня є,
Що вродила на світ
Станіславська губернія,
Коломийський повіт!
 
Та чекання в народу пусте —
Бо порядного ніц не росте.
Полонили город будяки —
Пхають вгору червоні квітки.
 
А кульбаби і сині волошки
Не дістали землі анітрошки, —
Все поїла червона іржа,
Ніби своя земля, а чужа…
 
Ой, не любить імперія
Жовто-синій той цвіт!..
Горезвісна губернія,
Горезвісний повіт!
 
Засівали города дарма —
На врожая надії нема,
Розквітає брехня під дощем
І усе оповите плющем.
 
Реп’яхи ви мої, паразити!
Як вам ласо на шиях сидіти!
Лиш спокійний порушує стан
Наш вусатий, ріпчастий Лук’ян.
 
От би викликать Берію
Із скривавлених літ
В ту тризубу губернію,
Бандерівський повіт!
 
Хай помріють собі будяки,
А у нас буде все навпаки,
Бо не схоче терпіти народ
Той брехливий червоний город.
 
Переоруть його чорні воли,
Щоб не виросло кривди ніколи,
А яке нам посіять зерно —
Ми порадимось з дідом Юхно!
 
То лишень перша серія,
Сумувати не слід.
Станіславська губернія,
Коломийський повіт!
 
Город-2
(Деякі нестандартні методи
вирішення питань…)
 
У мене думка є чудова:
Садити в землю сірники
І поливати щодобово,
Щоб виростали патики.
 
Як доростуть вони до пупа —
Врожай зрубаю восени.
От на подвір’ї буде купа! —
Кубів 500 деревини.
 
Я сірників куплю багато —
Цілих 100 пачок на рубель.
А, як слупи з них буду мати,
То побудую корабель.
 
Як корабель буде готовий,
Його я стягну у Дністер,
Візьму дружину і малого,
І геть втечу з СРСР!
 
Спочатку спущусь по Дунаю —
Дружина мріє про круїз.
В усіх країнах побуваю,
Щотижня матиму сюрприз.
 
Коли ж зупинюся в Стамбулі
Я так ще вдома планував,
То Кравчуку покажу дулю —
Нехай си має, аби-с знав!
 
Пішов я згідно свого плану
До магазину та дарма.
Півдня ходив я серед краму
Та сірників у нім нема.
 
Мене рятує лиш єдине —
Що в мене мудра голова,
А в ній думок, як зерня в дині,
От вже на черзі є нова!..
 
Город-3
(Партійність і
продовольча система)

У мене думка є чудова:
Садити в землю партквитки
І поливати щодобово,
Щоб виростали спецпайки.
Їх на землі тепер багато,
Лиш нагинайся та збирай!
От, як посію біля хати,
Великий матиму врожай!
 
Приспів:
А як селітри ще додати
Чи суперфосфат, —
От заживемо ми багато;
Уся країна Рад!
 
Із партквитків, що із Обкому,
Я восени собі зберу
Те, що й не снилось Гастроному, —
Червону рибу та ікру!
А з рядового апарату —
Голландський сир та ковбасу.
Ще й помідори без нітрату, —
І все додому віднесу!
 
Приспів.
 
Я комсомольськії квиточки
Упорядкую у парник,
Щоб виростали огірочки,
Цибуля, морква та часник.
Усього вистачить народу,
Лишень би пару днів дощу —
Гарантував би я з городу
Усе, що треба для борщу!
 
Приспів.
 
КПРС разом із нами
Іще з півроку прожиє –
Це продовольчої програми
Конкретне вирішення є!
Моя країна хоче їсти
Та мій врожай ще не дозрів:
Отож, панове КОМУНІСТИ,
Кидайте більше партквитків.
 
Приспів.
 
Як ми живемо
 
Ми до ринку рік за роком
ідемо невпинним кроком.
І хоч він вилазить боком,
але успіхи є теж:
є в нас прапор, рідна мова,
наша бідність тимчасова…
І колись нам буде кльово,
як в Анголі й Бангладеш.
 
Взагалі там, в тім Лаосі,
всі і досі голі й босі,
і усе там мають в носі,
крім бананів та у-шу.
А за нас парламент дбає —
і годує, і вдягає,
і регулярно нас взуває,
і навішує лапшу.
 
Ми щасливі з його планів —
і не треба нам бананів.
Он, у Бірмі — всі без штанів.
А що, ми гірші, як вони?
Тут нам випало вродитись…
І тепер нема де дітись.
Отже, мусимо гордитись —
і не треба нам штани.
 
Україна — це Європа
(як направо йти від Чопа).
Правда, біля Конотопа
трохи своїх є проблем…
Та як мислити логічно,
в нас не все є так трагічно,
бо ми геополітично
у Європи виграєм!
 
В нас тут, в центрі, як у раю,
а ті шведи десь там скраю.
Узагалі я сумнів маю,
що там вміють гопака.
Ми хоч бідні, але горді.
Нам не треба їхніх “фордів”.
Ми й самі червономорді
від борщу із буряка.
 
Ось вони живуть там чесно,
і духовно, і тілесно…
Ну кому то інтересно —
що не крок — “пардон”, “мерсі”!
А в нас тут кожен
справу знає —
хтось виносить, хтось ховає,
хтось тікає, хтось лапає —
і задоволені усі!
 
Взагалі, якби не крали,
в нас би люди ніц не мали.
Он, машин понакупляли —
вже й по місті не пройдеш!
Зараз всі вкладають совість
у майно та нерухомість.
А сумління і свідомість —
це для негрів, в Бангладеш.
 
Комуністи вміли красти:
щоб самим
з крісел не впасти,
й щоб народу не пропасти —
лиш би вірив в Світлу Путь.
А нові, як ся дірвали,
так все швидко розікрали,
що колись в ЦК й не знали,
як no-справжньому крадуть!
 
І тепер вони щасливі —
крайні праві, крайні ліві…
Все в Нью-Йорку й Тель-Авіві
поховали і — ку-ку!
І хоч на них немає кари,
та вже плачуть по них нари.
Всі вони в Степана Хмари
є в блокноті у списку!
 
Ми знов підем голосувати,
щоб той уряд поміняти.
А пораду хочу дати —
щоб на бартер їх мінять:
на якусь корисну справу —
на шкарпетки, нафту, каву…
Ось тоді я за державу
чистий спокій буду мать!
 
Байстрюки
 
Колись гітару я уперше в руки взяв,
Гадав, що скажу людям
щось про волю.
Та я даремно, мабуть, все співав,
І часом серце вхоплює від болю.
 
Якісь настали каверзні часи,
Я в них нічого втямити не можу.
Немов сновида, по Станіславі
я ходжу,
Де не подивлюсь – Господи, спаси.
 
Який же ж там спів,
Хіба що знов – анекдоти.
Де ж ти пропав, патріоте,
З тих перших років?
Була ідея, чин і горді прапори..,
Але, на жаль, це все було учора.
Бо нині що? Замкнися та жери,
Були б своя купюра та комора.
 
І кожен з нас замкнувся сам в собі,
Немов слимак, або як черепашка.
Носити панцир, хай воно і тяжко,
Але якось безпечніше в юрбі.
 
Ми втратили щось,
І маєм небо у хмарах,
І по суцільних базарах
Ми несемось.
 
Він був актор, тепер купи-продай,
А той поет – міняло та мішечник.
І повний шлунок – єдиний його рай,
Тепер за нього думає кишечник.
 
А той доцент подався за кордон,
Не на сімпозіум, а також із
торбами,
Він би і сам продався з тельбухами
За пару баксів, марок або крон.
 
Немає проблем,
Ми – бізнесмени завзяті,
А те, що в занедбаній хаті –
То якось проживем.
 
Тепер держава стала нічия,
Кому охота, той і розкрадає.
Усі крадуть, усі, але не я!
Мені байдуже, моя хата з краю.
 
Чи ми свідомі, хто ми є такі?
Чому говорим: Україна – мати?
Чи вже не годі самим собі брехати?
Ми не сини її, звичайні байстрюки.
 
Який же ж там спів,
Хіба що знов – анекдоти.
А ти помовч, патріоте,
Не треба слів…