Олекса Волянський: «Дати народу якісну освіту, а народ сам дасть собі раду!»

На Поділлі та Гуцульщині вшанували пам’ять отця Олекси Волянського: священика, просвітителя, видатного громадського та культурного діяча, хранителя «Українських Афін» у Криворівні – з нагоди 155-ї річниці від його народження.
Отець Олекса Волянський народився на Поділлі, але майже усе його свідоме життя пов’язане з Гуцульщиною. До слова, оцей духовний зв’язок Поділля та Гуцульщини простежується протягом століть у долях багатьох людей…
Олексій Волянський був представником великого шляхетського та священичого роду, віддавна вкоріненого у наших краях. За родинними переказами Волянські походили з села Воля, що в околицях Самбора. Вже наприкінці XVIII – початку ХІХ століття їхні нащадки осіли й на Поділлі, зокрема в околицях Бучача, Язловця, Чорткова, Будзанова, Теребовлі… У історичних джерелах знаходимо чимало згадок про Волянських: священиків та небагатих шляхтичів. Деякі з них визнавали себе українцями, інші – поляками, але так чи інакше багато з них відзначилося в історії краю власною просвітницькою та гуманітарною місією.
Відомо, що дід отця Олекси, Микола Волянський, був парохом у Баворові поблизу Тарнополя. Його батько, також Микола (1829 – 1874), служив священиком у Будзанові, а згодом – у селі Звиняч Чортківського повіту, де його й поховано. На жаль, могилу отця Миколи Волянського наразі не вдалося відшукати на звиняцькому цвинтарі.
Тож Олекса Волянський народився 7 жовтня 1862 року саме у Звинячі, у родині Миколи Волянського та Павлини з Боровських. Наразі невідомо, де саме він отримував освіту, але схоже, його освіта була дуже глибокою. Так приміром Володимира Ценко, онука отця Олекси, у своїх мемуарах згадує, що дідусь володів латиною, як розмовною мовою.
Упродовж п’яти років (1887 – 1893) молодий теолог Волянський працював адміністратором греко-католицьких парафій у Товстому на Поділлі та Сереті на Буковині (містечко Серет – історично на україно-румунському етнічному кордоні, нині у складі Румунії).
У 1886 році він одружується з Марією Бурачинською, донькою багатолітнього пароха села Криворівні, що на Гуцульщині, Йосифа Бурачинського. Тут варто згадати, що священичий рід Бурачинських був поріднений з багатьма видатними особистостями свого часу. Так донька Андрія Бурачинського (1793 – 1871), який служив парохом Криворівні впродовж 40 років у першій половині ХІХ століття, також на ім’я Марія, була дружиною Якова Головацького, засновника «Руської трійці» та єдиного русина-українця, який обирався ректором університету у Львові. Олена Гнатюк, дружина нашого видатного земляка, Володимира Гнатюка, була онукою отця Андрія Бурачинського.
Що ж до Марії Бурачинської – Волянської, то їй судилося стати однією з перших жінок на Гуцульщині, які провадили громадську та просвітницьку діяльність. Вона проявила себе, як збирачка гуцульського фольклору, упорядниця словника гуцульського діалекту, одна з перших учасниць громадського об’єднання «Товариство Руських женщин». Перебуваючи з Олексою Волянським на Поділлі та Буковині, Марія сумувала за рідними горами, родиною, подругою свого дитинства Софією Пшибиловською, всіляко прагнула повернутися до Криворівні. Коли ж отець Йосиф Бурачинський був переведений до села Княждвір на Коломийщині, змінити тестя на місці священика кріворівнянської церкви Різдва Богородиці зголосився Олекса Волянський.
Він віддав своїй пастві на гуцульській Верховині тридцять років життя (1893 – 1923). Це була нелегка праця, адже на той час до криворівнянської парохії було прилучено найбільш високогірні села під Чоргогорою та Чивчином – аж до угорського та румунського кордонів: Жаб’є, Бистрець, Дземброня, Зелене, Буркут… Діставатися багатьох осель можна було лише верхи на коні, гірськими стежками. Але молодому пароху все було до снаги! Наділений глибоким розумом, пасіонарною вдачею, високим зростом та могутнім голосом священик скоро здобув повагу та безперечний авторитет серед гуцулів.
Високоосвічена та гостинна родина Волянських вабила до себе й українських інтелектуалів, котрі у ті роки почали приїздити до Гуцульщини на літні вакації. Першими гостями парафії у Криворівні у 1900 році були родини Гнатюків та Франків. Саме Володимир Гнатюк, відзначаючи велику ерудицію та авторитет отця Олекси, напророчив Криворівні майбутнє «гуцульських Атен».
І справді – за час служіння на Гуцульщині Олекса Волянський зумів зібрати під дахом своєї оселі увесь цвіт української інтелектуальної еліти. Під дахом його «Сонячної хати» тут зустрічалися, творили та навчали: Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Антін Крушельницький, Осип Маковей, Дм. Дорошенко, Іван Труш, Лука Гарматій, Федір Вовк, Андрей Шептицький, Григорій Хомишин та інші видатні особистості… З багатьма з них отця Олексу пов’язувало багаторічне листування. Про кількох з них він залишив власні спогади, найбільш відомі з них – «Мої спомини про Івана Франка». Можна припускати, що саме під впливом почутого від отця Олекси та з його допомогою Андрей Шептицький, на той час молодий Станіславівський єпископ, написав 1900 року своє відоме «Послання до моїх любих гуцулів», викладене гуцульським діалектом.
Відтак отця Олексу Волянського можна вважати творцем і хранителем «Українських Афін» у Криворівні.
За 20 років свого служіння на Гуцульщині отець Олекса зібрав велику бібліотеку та щедро ділився книжками з усіма, хто прагнув знань, зокрема через читальню «Просвіти» у Криворівні. Кредо його просвітницької діяльності були слова «Дайте народу якісну освіту, а народ сам дасть собі раду!» Про цю унікальну на той час бібліотеку згадує у своєму листуванні з Ольгою Кобилянською Леся Українка, яка зупинялася у «Сонячній хаті» 1901 року, прямуючи на лікування до гірського Буркута: Ольги Кобилянської: «Там нас прийняли Волинські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних. П.Квітка, зобачивши у них велику масу українських книжок, розпалився великою жадністю і все просив, що бачив».
На жаль, книгозбірня та архів листування отця Волянського загинули в роки Першої світової війни. Відступаючі у 1917 році деморалізовані російські війська застосовували практику «випаленої землі» не лише стосовно матеріальної спадщини Галичини та її транспортної інфраструктури. Не менш послідовно нищилася ними культурна спадщина краю. Було спалено у Криворівні садибу Михайла Грушевського та бібліотеку криворівнянського дідича, багаторічного патрона тутешньої церкви Різдва Богородиці, Станіслава Пшибиловського.
Нині нам важко уявити значення тих перших приватних бібліотек в той історичний період, коли більша частина населення карпатської Верховини все ще була неписьменною. Це був без перебільшення культурний скарб, з якого живилася просвіта краю. Втрата цього скарбу у вогні війни була направду непоправною…
Трагічний слід залишила війна й у родині Олекси та Марії Волянських – був мобілізований до австрійського війська та загинув на фронті їхній син Роман…У перші повоєнні роки польські чиновники, намагаючись нейтралізувати нелояльно налаштованих щодо нової влади осіб, насамперед у середовищі інтелігенції та колишніх вояків Української галицької армії, вдавалися до репресій. У 1920 році був арештований та на деякий час вивезений до львівської тюрми й Олекса Волянський…
У 1923 році Олекса Волянський, відчуваючи, що з віком йому все важче працювати у Верховинському краї, домігся переводу до парафії у селі Соколівка, що поблизу Косова. І тут невдовзі він опинився у центрі культурного та громадського життя – соколівська читальня «Просвіти» невдовзі вже вважалася найповажнішою на всю округу.
Олексу Волянського відрізняла широта поглядів, толерантність та культура спілкування. Онука отця Олекси, Володимира Ценко з цього приводу згадує, що до священичої плебанії у Соколівці у той час також тягнулося дуже багато гостей з цілої Галичини: «Часто велися тут поважні дискусії на політичні та громадські теми. А коли при столі зійшлися люди, які заступали протилежні погляди, тоді дідуньо ставав медіатором».
Не обійшла парафію у Соколівці лихо Другої світової війни. Зимою 1942 – 43 років у Карпатському краї стався небувалий досі голод. Зусиллями церкви і благодійних організації вдалося відправити близько 20 тисяч дітей з Гуцульщини та Бойківщини на Поділля, де їх було тимчасово – у більшості на 4 – 5 місяців – поселено у сім’ях милосердних людей. Онуки Олекси Волянського вирішили не чекати повернення більшовиків і подалися у еміграцію. Сам він відмовився їхати зі словами «Добрий пастир не покидає овечок у негоду». При проходженні фронту церква і священича плебанія у Соколівці згоріли – знову загинула відновлена бібліотека отця Олекси та його архів. Старіючий священик провів останні роки свого життя у хаті дяка соколівської церкви Ярослава Стефурака.
Помер отець Олекса Волянський 2 березня 1947 року. Поховано його у Соколівці на цвинтарі поблизу церкви Зішестя Святого Духа, поруч із могилами дружини Марії Волянської-Бурачинської та зятя Маріяна Гардецького.
На Гуцульщині збережено пам’ять про творця «Українських Афін», нашого земляка Олексу Волянського. Його могилу збережено та доглянуто. На церквах у Криворівні та Соколівці про його плідне життя та шляхетну місію духовного отця і просвітителя нагадують меморіальні таблиці. До 150-ї річниці від його народження в обох селах відбулися меморіальні урочистості. Рішенням Івано-Франківської обласної ради 2012 рік було оголошено «Роком Олекси Волянського»…
А віднині й кожен учень загальноосвітньої школи у Звинячі на Чортківщині знатиме про свого видатного земляка. 20 жовтня спільними зусиллями ЕГО «Зелений Світ», колективів Звиняцької школи та сільської бібліотеки було організовано інформаційно-просвітницьку зустріч з нагоди 155-ї річниці від народження Олекси Волянського. «Зелений Світ» на ній представив ілюстровану презентацію про його життєвий шлях та місію духовного отця і просвітителя. На подвір’ї школи тепер ростиме символічне деревце пам’яті Олекси Волянського – карпатський тис.
До дня народження отця Олекси 7 жовтня символічні деревця лип з Поділля було висаджено нами у Криворівні, а також у Соколівці на Косівщині, де він похований.
Тож духовний зв’язок Поділля та Гуцульщини триває і нині.
Олександр Степаненко
ЕГО «Зелений Світ»
м. Чортків