gazpostach

«Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду…»



Оксанка вийшла з криївки. Спочатку сонце засміялось веселими промінчиками, а потім заховавшись за похмуру хмару, намагваючись віддати дівчині останнє осіннє тепло. Оксана прислухалася – навкруги було так тихо, що чути, як шелестить, неначе плаче, листя тополі та верби. Незабаром вона понесе хлопцям їжу та ліки. Нині – Покрови Пресвятої Богородиці, але серед полів не було чутно церковних дзвонів, яким вона раділа, коли вони сповіщали про це свято. Згадала заклопотану маму та батька, колишнього січового стрільця і вояка Української Галицької армії, котрий любив розповідати про козаків і старі давні традиції, якими вшановували Покрову. Ще до нині пам’ятає одну з оповідок батька, як колись, в давнину, біля сіл Доброводи і Дубівці стояв старий монастир. І коли татари на Покрову напали на довколишні села, всі жителі сховалися у цьому монастирі. Три дні героїчно оборонялися селяни, а коли вже не залишилося сил і надії на порятунок, у небі з’явилася Матір Божа і заховала, «покрила» монастир. Нападники від страху в паніці втекли від його стін. «Пресвята Діво Маріє, захисти Україну та її синів від безбожних московських окупантів», – склала руки у молитві Оксана.

Швиденько поміж одинокими деревами дівчина йшла у напрямку Гаїв-Шляхтинецьких, де на неї мав чекати зв’язковий «Остап». Швидше дійти б та допомогти хлопцям, які, мабуть, голодні, поранені та чекають від неї допомоги… Подумки згадала свого брата Василя, якого розстріляли більшовики на очах її та матері, а потім багнетами проколювали груди, і чобітьми били її та маму, яка намагалася забрати у нелюдів мертве тіло сина. Пекучі сльози виступили на вродливе обличчя дівчини. «Ні!, ні! Я не буду плакати, більше жодної сльози, я ж на могилах батька та брата обіцяла, що обов’язково відімщу за безневинні смерті», – дівоча рука міцно стиснула в кишені гранату.

Оксана за думками та мріями незчулася, як підійшла до вказаного місця. Побачила, як до неї йде нібито «Остап», а за ним – ще двоє людей. «Слава Христу и Богородице!» – російською привітався зв’язковий, і дівчина вмить все зрозуміла, адже ніколи не віталися так повстанці.

«Що потрібно?» – коротко відрізала Оксана. «Да-к тебя ждем-с, – відповів підоспілий емдебешник. – Ну что, добегалась, Оксанка?»

Вони миттю повалили дівчину на землю, важкими чоботами почали її добивати. Вона вже не відчувала свого тіла від болю, червона кров перемішалася із чорним вирваним волоссям.

«Ты смотри, как прапор бандеровцев!» – до свідомості Оксани долинув голос більшовика. Нелюди били ще лютіше…

«Червоне – то кров мого батька та брата, а чорне – то українська, рідна земля», – остання думка сльозою котилася обличчям дівчини. Вона не пам’ятала, як уже зламана тендітна рука знайшла гранату: «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду, якою вже ніколи не буду!»

Ще досі невідоме місце поховання героїні, зате одному із нелюдів-більшовиків навіть були встановили пам’ятник: «Погиб от рук украинских буржуазных националистов».

Не минуло й року, як на цьому ж хуторі загинула ще одна героїня, учасниця національно-визвольних змагань Теодозія Підгайна-Гуляк («Дарка»).

Минуло близько 20 років, і на папір лягли слова Дмитра Павличка: «Червоне –  то  любов,  а  чорне – то  журба». Не минуло й 30 років, як дівчина

Оксана з Тернополя перед Покровою сказала: «Свята Мати, Покровонько, завинь мою головоньку чи в шматку, чи в онучу – най ся дівкою не мучу».

Віктор УНІЯТ-КАРПОВИЧ

 









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*