Нині він здається людиною з іншого світу – того, коли можна було подовгу й безжурно обговорювати перипетії футбольного матчу, висловлювати свої “компетентні” думки, адже відомо, що у нас на футболі знається і, відповідно, може вказати найкоротший шлях до перемоги переважна більшість чоловічого населення. Де вони, ті благословенні часи, коли поразка улюбленого клубу здавалася найбільшою життєвою проблемою? Здається, було це так давно…
Він уже справді тривалий час у іншому, потойбічному світі – цілих 20 років. І смертельна недуга вразила його, можна сказати, на бойовому посту, тобто на тренерській лаві стадіону в Запоріжжі. Він і тут залишився вірним собі – впертим, непоступливим, категоричним – і навідріз відмовився лягати на ноші, самотужки увійшовши у карету швидкої допомоги. Мабуть, це були останні кроки в його житті…
Крокував же він по ньому твердо і впевнено, рішуче відкидаючи те (і тих), що (хто) заважав у досягненні головної мети. Тому й нажив не лише легіони прихильників, а й чимало недругів, іноді дуже впливових. Здебільшого – у Москві, яка не могла без заздрощів сприймати його успіхи, котрі для російських тренерів залишалися недосяжними. І його перемоги на чолі “Динамо” були негласним утвердженням українського футбольного націоналізму і водночас – ніби добрячою дрібкою перцю в носи спортивним начальникам з “белокаменной”. Москва псувала йому нерви за життя – вона ж знайшла спосіб помститися великому тренерові вже після його смерті.
В перші дні російсько-української війни, 26 лютого, багатоповерховий будинок на проспекті у Києві, що носить його ім’я, був частково зруйнований: квартири на кількох поверхах були знищені.
Нині може виникнути спокуса приписати йому навіть якесь дисидентство до радянської системи. Напевно, це буде непотрібним перегином – він працював у її рамках, користувався в своїй роботі всіма перевагами, які вона йому надавала, а коли після того ж 1999 р. нові ринкові реалії почали брати гору і створена ним команда почала потроху розпродуватися, іноді просто розводив руками… Так, він розмовляв російською, не носив вишиванки і не бив себе в груди, декларуючи за будь-якої нагоди свій “патріотизм”. Він був патріотом реальним, а його “Динамо” зразка 1999 р., яке було таким близьким до перемоги в Лізі чемпіонів, залишається відтоді командою-мрією, наблизитися до створення якої ніхто з його наступників не спромігся.
“Ми живі доти, доки нас пам’ятають”, – написано на його надгробному пам’ятнику на Байковому кладовищі.
Вдячна Україна пам’ятатиме його завжди…
Ігор ДУДА
