Коли словами всього не передати

На автобусній станції стояла молода пара й воркувала. Хлопець освідчувався милій у коханні та обіцяв «золоті» гори… За цими голуб’ятами, здається, спостерігали всі довкола.
– Знаєте, я ніколи не чула слів кохання від свого чоловіка. Ні, не подумайте, мій благовірний мене дуже любить, просто він – німий з народження. Звичайно, – продовжувала свою розповідь моя випадкова співрозмовниця, – всі хочуть, щоб його половинка була здорова і красива, та не завжди так буває.
І жінка поділилася своєю історією.
– Із Віталіком познайомилися випадково. У новому місті не змогла зорієнтуватися, на яку маршрутку сідати, от і підійшла до першого-ліпшого. Спочатку чоловік витягнув блокнот і почав писати, а згодом, махнувши рукою, посадив у потрібний автобус, поїхав зі мною, підказав, де вийти. Те, як незнайомець мені допоміг, дуже зворушило й зачепило. Такі люди закарбовуються у пам’яті надовго.
Наша наступна зустріч теж була випадковою, –  ми знову побачилися на весіллі спільних знайомих. Увесь вечір мене мучило питання, чи пам’ятає він мене? Пам’ятав, бо коли пролунала повільна мелодія, запросив на танець.
Про нашу історію можна було б знімати фільм, та й не один. Спочатку, чесно кажучи, було важкувато, адже Віталік – особливий. Не приховую, не все було гладко. Я звикла до словесних компліментів, а у цих стосунках все було по-іншому. Якщо раніше я безперестанку торохкотіла, тепер – хотілося мовчати. Емоційні жести ставали красномовнішими, ніж тисячі слів, які тільки заважають зрозуміти один одного. Кожна наша зустріч була наповнена теплом і добротою. Це були не звичайні побачення, тоді я зрозуміла, що словами всього не передаси. І, мабуть, кохання нам допомогло порозумітися.
З боку рідних, звичайно, розуміння не було. Я часто чула фрази: «Нащо тобі, здоровій, того інваліда?» Не слухала, бо кохала, і для мене «мій інвалід» був найздоровішим чоловіком на планеті. За освітою Віталік – архітектор, а ще прекрасно малює. Він виріс у звичайній сім’ї, де, окрім нього, ще двоє сестер. Тато Віталіка був надзвичайно пригнічений, що його єдиний син не «такий», та подолавши це, він зміг виростити достойну особистість. Людину, яка чудово влилася в суспільство, з яким іноді має непорозуміння. Як би там не було, але те, що Віталік мав квартиру, пристойну роботу, і на вигляд симпатичний, мабуть, зіграло свою роль. Мої батьки потроху відтанули, зрозумівши, що я з ним – не через жалість. Пишного весілля не справляли, адже більшість родичів, мабуть, увесь вечір обговорювали б «інваліда» і ту «дурненьку, що здорових хлопів не бачила». Разом ми вже п’ять років. У нас народилася донечка. Віталік – найкращий батько. Ви не уявляєте, наскільки я звикла до тиші. Мала з батьком навіть не мугикне. Наша донечка, здається, найтихіша дитина.
Я – жінка, яка любить не вухами, а серцем, і це –  найкращий подарунок у моєму житті.
Т.СИМАНЦІВ
смт Гусятин