Які вони, репортерські перехрестя Василя Бурми?

За плечима  відомого   в області і в  Україні, та чи не скрізь на Тернопільщині упізнаваного фотожурналіста – шістдесят літ репортерської роботи.

Тисячі редакційних відряджень, зустрічей із людьми. Багато й мандрівок природою, історичними місцями, світом. Завжди із  фотооб’єктивом.

Не злічити, скільки фотографій за підписом Василя Бурми було на шпальтах газет, у журналах, книгах. Фотографії Василя Бурми досконалі. Це – особиста марка. У руках майстра камера не просто фіксує, а ловить саме такий момент, коли людина на знімку обов’язково постає привабливою і красивою, кожен куточок природи – довершеною картиною, живий світ – чарівними створіннями, історія – притягальною загадкою.

Ще усі свої знімки до газети, якщо це не етюди, фотокор має супроводити текстом: від кількох рядків до широкої розповіді. Тут також треба вміло володіти пером. Два таланти: фотографувати і писати не байдуже  про людину, проблему чи просто про випадок, пригоду, багатопалітрово передавати на папері своє сприйняття дійсності, природи чи історії – якнайкраще поєднуються у творчості Василя Бурми. Він, журналіст, природолюб та краєзнавець, є публіцистом в усьому, про що пише в газеті чи у своїх книгах.

А як довго може тривати така журналістська гонитва –  трудна, виснажлива, однак із хвилинами радості тоді, коли, відкривши свіжий номер газети, бачиш у ньому  свою публікацію? Таке переживаєш і молодим, і коли вже у літах… Щоправда, старшим  творити так, як колись, сил уже бракує. Хіба що у журналістиці ти є самородком таким, як В. Бурма. У свої, Богу дякувати, більш, як вісімдесят сім років, він ще міцно тримає перо. І  газета від нього ще не віддаляється… Проте із книговиданням, мабуть, доведеться прощатися. Але ж  хіба не промовисто, що у минулому  побачили світ і стали  відомими  такі  твої книги: історичні «Привиди старих замків», автобіографічні «Дороги, путівці, стежини», енциклопедично-пізнавальні етюди про природу для школярів і не тільки «Усі ми трошечки коні»?

Я добре знаю зміст двох останніх із названих видань, оскільки рецензував їх. Далі скажу про один, що міг стати трагедією, випадок із життя Василя Бурми, про який він згадує у «Дорогах, путівцях, стежинах». А тепер зауважу: рецензія під заголовком «Не беруть на війну білих коней із обкладинки книжки» надрукована  торік у двох номерах «Свободи» – 5 і 12 серпня.  Конкретизую дати тому, що, рецензуючи розкішну книжку «Усі ми трошечки коні», яка гідно увінчала все книговидання Василя Бурми, я запропонував представити фоліант на здобуття Шевченківської премії України у номінації «Публіцистика». Книжка справді цього варта. Тож, хотілося б, щоб мене підтримали.

Але, зрештою, про фотовиставку, яка минулого четверга відбулася в Українському домі «Перемога», була присвячена 60-річчю роботи Василя Бурми в редакції газети «Вільне життя», мала назву «Репортерські перехрестя». Для митця виставка завжди є приємною подією. Однак для Василя Олександровича, людини  загалом життєрадісної і такої, яка, здається, ніколи не позбавлена доброго настрою та гумору, вернісаж  оповився  легеньким  смутком. Навіть більше: цю імпрезу митець визначив для себе як виставку-реквієм…

Саме на виставці Василь Бурма оригінально припросив до своїх  книг. Два-три десятки їх виставив на столиках у фойє. Я навіть подумав, що, мабуть, саме так, під час медозбору, частують свіжим медом. Закінчилася урочистість, і книжок уже майже не було… А на  фотовиставці заслужений журналіст України представив світлини своїх  численних мандрівок країнами світу, і які вже експонувалися. Мені хотілося б побачити ще й фото із тернопільським адресами, бо йдеться все-таки про репортерські літа. Та розумію: повернутися до друкування чорно-білих фотографій – складно  технічно. А ще між минулим і сьогоденням з’явилися певні  бар’єри. І старих плівок уже немає під руками. Як колись розповів мені Василь Олександрович, усі фотонегативи  він передав до архіву краєзнавчого музею.

…Коли ж у залі стихають мелодії у виконанні Муніципального Галицького камерного оркестру під диригуванням Андрія Аркуші, журналістка Ліля Костишин стає ведучою урочистої події, на якій вшановують ювіляра. Вона, зокрема, каже, що Василь Бурма, який має добру пам’ять, зумів «злитися» з газетою, але не «розчинився» у ній, поєднав фоторепортерську  роботу з написанням і виданням книг. А сам іменинник має слово  і розповідає:

• Була епоха чорно-білих фотографій. Ми були на вагу золота. Коли  прийшов в газету після університету, то «крутився» на всі боки… Були дискусії про те, яке фото краще: постановочне чи репортажне… А нині я проводжаю в небуття професію фотокореспондента в її класичному значенні…

Відтак Василя Бурму пошановує міський голова Сергій Надал,  вручає  «Золотий нагрудний значок»  за заслуги перед містом  і говорить про те, що завдяки світлинам Василя Бурми Тернопіль присутній скрізь.

Згадує настанови майстра і дякує за науку його учень, у недавньому фронтовий фотограф, нині працівник архіву Ігор Крочак, який ніколи не розлучається з фотоапаратом. А редактор газети «Вільне життя» Петро Федоришин шкодує, що фотожурналіст залишив мало учнів, пишається тим, що працює з Василем Бурмою так багато років, розповідає, що той добра, порядна і талановита людина. Згадує недавню розмову з Василем Олександровичем, який  зізнався: був би колись у нього добрий вчитель астрономії, то став би Василь астрономом, а не фотографом.

Василь Балюх, відомий фотомитець і видавець книг,  зауважує,  що Василь Бурма  в Тернополі  відкрив у собі  талант фотожурналіста і видавця, був першим керівником  обласної  організації Спілки  фотохудожників України, і що він заслуговує на високі почесті, скажімо, вартий навіть більшого, аніж напису на будинку вулиці, де нині живе.

Знаний мистецтвознавець Ігор Дуда зазначив: «Фотографуємо ми всі, але не всі ми  фотохудожники… Є в Тернополі  краєзнавчий та художній музеї, але бракує музею фотомистецтва…» Безперечно, у цьому музеї були б роботи і тернополянина Михайла Бенча – заслуженого працівника культури, Ореста Лижечка – почесного мешканця Чорткова, які із плеяди Василя Бурми, Василя Балюха, покійного Богдана Приймака…

До привітань долучається голова обласної організації Спілки письменників України Валентина Семеняк. Вона, відома письменниця, особливо багато і талановито пише для дітей, розповідає, як із внучкою Даринкою захоплено відкривають сторінки книжки Василя Бурми «Усі ми трошечки коні»: «У цій книжці – найкраща  реальність, яка може бути у нашому світі…»  Письменниця, котра також є і вмілим фотохудожником, подарувала Василеві Бурмі авторське фото «Музика дощу».

Наприкінці Василь Бурма каже:

– Я дякую Господу Богу, який дав мені в руки фотоапарат. Дякую всім, хто прийшов і пережив  атмосферу цього фотовернісажу…

А я виконую обіцяне, повертаюся до книжки Василя Бурми «Дороги, путівці, стежини», яку журналіст підготував до свого сімдесятиріччя. Цитую: «Покладаючись на треновані солдатські біцепси, я набрався нахабства подолати велику російську ріку поблизу Сизрані. Мене винесло на таку бистрину, що єдиним порятунком був шлях назад. Не знаю, скільки я боровся з матінкою Волгою, бо в прибережний пісок упав без пам’яті, з животом, як діжка, налитим водою».

Якби тоді, на великій ріці, Господь Бог не підтримав солдата у його прагненні до життя, і той не знайшов би у собі волі не скоритися підступній воді, то не мала б Тернопільщина свого неперевершеного  фотолітописця.

І не було б фотовиставки «Репортерські перехрестя» Василя Бурми…