Сьогодні відзначають Всесвітній день захисту прав споживачів

Сьогодні, 15 березня світ відзначає Всесвітній день захисту прав  споживачів. Він був приурочений до дати виступу президента Джона Кеннеді в Конгресі США в 1962 р.

Він виокремив тоді чотири головних права споживачів: 1) право на інформацію; 2) право на безпеку; 3) право на вибір; 4) право бути почутим.

В одному з супермаркетів відомої мережі (не робитиму їй зайвої реклами – з суто забобонних міркувань, щоб не зіпсувалася) ще недавно доводилося чути несподіване, як для наших реалій, оголошення. Дослівно не пригадую, але суть його зводилася до того, що якщо покупець придбає протермінований продукт, то торговий заклад обіцяє відшкодувати його вартість. Якби це не було сказано чистою українською мовою, то подумав би, що перебуваю десь у Німеччині чи Польщі. Незвично це наразі для нашого вуха. Незвично тому, що значна частина торговельного бізнесу  все ще діє методами карточних  шулерів і керується  принципом “прибуток будь-якою ціною, а все інше несуттєво”. Серед отого “несуттєвого” – репутація, добре ім’я, зрештою перспектива розвитку. Іноді складається враження, що багато наших магазинів, супермаркетів зовсім не турбуються завоюванням довіри покупців, певні того, що вони все одно приходитимуть робити покупки в них, незважаючи на сумнівний рівень сервісу. Тому й влаштовують у цих закладах свої перегони таргани, а то й щурі… Хоча деякі зрушення на краще все ж є і наведене на початку оголошення у супермаркеті – свідчення нехай і повільних, та все ж кроків у напрямку цивілізованих відносин в парадигмі “покупець-продавець”.

Де-де, а у нас отой Всесвітній день, мабуть, актуальний як ніде в Європі (чув, що конкуренцію може скласти хіба що Албанія). Вирушаючи на ринок, наш безправний споживач може бути майже певен, що його там обдурять на сотню-другу грамів; лише порівняно недавно з’явилося щось схоже на закон про обов’язкове маркування продукції, яка продається у торговельній мережі (це – щодо такого-сякого дотримання права на інформацію); безпека не є абсолютною: можна або нарватися на хамувату продавщицю, або ж купити щось таке, після чого надовго перейдеш на споживання самих лише сорбентів і ромашкового чаю; про можливість вибору багатьом з тих, хто жили в пору брежнєвського чи горбачовського “ізобілія”, загалом можна відповісти ствердно (хоча нерідко він відбувається за принципом “На безриб’ї і рак риба”).

От із правом бути почутим справа складніша. Пригадую, як свого часу чи то директор, чи завідувач якогось магазинчика-забігайлівки ледь не сміявся мені в обличчя, повідомляючи, що прем’єр А.Яценюк заборонив усілякі перевірки. Може, у нього був добрий намір – не дати цілій купі контролюючих органів “тиснути” на малий бізнес і “доїти” його, однак отой торгаш витлумачив це по-своєму: “що хочу, те ворочу”. По-своєму великодушна ініціатива Арсенія Петровича  не врахувала менталітет нашого люду, у якого бажання обхитрувати, обдурити, обвести навколо пальця, “надути” (синонімів можна підібрати багато), здається, намертво закріпилося на хромосомному рівні.

Тому й так здивувало мене оголошення в супермаркеті стосовно відшкодування, яке для європейця за Карпатами прозвучало б, напевно, цілком буденно…