Чи можна про наше страшне сьогодення сказати влучніше, ніж ще за життя це зробив Блаженнійший?

Шостий рік пішов з часу відходу у вічність колишнього глави Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара. Але він і надалі залишається моральним авторитетом мільйонів українців: християн і представників інших релігійних конфесій, віруючих і атеїстів.

Він не тримався за титули та важелі впливу – у 2011 р. кардинал добровільно подав у відставку. Його цитати, вислови і надалі залишаються актуальними, деякою мірою, пророчими. Чи можна про наше сьогодення сказати влучніше, ніж ще за життя це зробив Блаженнійший?

«Сьогодні війна в Україні справедлива, тому що вона оборонна, і ми, як християни, маємо право оборонятися. Звичайно, можемо і не оборонятися, я можу сказати: ти мене вдарив по лівій щоці, а я тобі підставляю праву. Але це завжди вибір, і ми можемо вибирати оборону, особливо коли у нас є зобов’язання перед тими, з ким живемо і кого любимо».

«Не ми є агресорами, ми боронимося».

«Якщо держава думає про напад, про агресію, то вона становить небезпеку для всіх інших. Навпаки, розвиток збройних сил для захисту життя і прав своїх громадян сприяє зміцненню бажання миру, загального добра. Досвід показує, що в країнах, які піддавалися агресії, гинуло багато людей, у яких не було чим захищатися (наприклад, від бомбардувань)».

На думку архієпископа Любомира Гузара, Україна подолає війну завдяки любові свого народу.

«Наших людей живить ідея любові до свого народу. Скільки людей взяли до рук зброю, яку вдалося придбати завдяки жертовності громадян, щоб боронити свої права. За тими відважними людьми стоять мільйони, які в різні способи, але захоплені тою самою ідеєю, з вражаючим запалом, винахідливістю і готовністю доповнюють усе те, чого тимчасово бракувало».

«Дивним чином війна, яка мала б нас зруйнувати, стає причиною духовного і матеріального зростання, що дарує нам надію на збройну перемогу, а ще важливіше – на здійснення нашого всенародного бажання бути нормальною, справді самостійною державою. Ми щасливий народ, бо маємо провідну ідею».

«Існування такої ідеї і наше щире бажання її сьогодні здійснювати після багатьох десятиліть змагань – це та сила, яка, за словами нашого поета Івана Котляревського, кріпить нас навіть у найскладніших обставинах: «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат».

«Володимир гундяєв (глава Російської православної церкви), коли приїжджав в Україну, любив розповідати, що ми з росіянами «єдиний народ»… Так, ми багато разів це чули, він на цьому дуже наполягає… Я себе так ось запитую, ну, який мені брат Іван Грозний чи Петро І, або Катерина ІІ, або навіть теперішні Медведєв чи Путін? Ну, які вони мені брати? Тим більше, якщо згадати, що вони впродовж століть діяли супроти нашого народу… Твердити про «єдиний народ» – дуже й дуже, так би мовити, натягувати дійсність, це якось навіть смішно звучить».

«У ХХ столітті ми вже мали ленінізм, сталінізм, гітлеризм… Усі вони робили одне й те саме, і всі вони програли. Вони не розуміють людської істинної природи, тому втрачають. Людей можна тимчасово застрашити, але скорше чи пізніше людина усвідомлює, що стається і набирає достатньої відваги, аби протидіяти».

«Росія – це не союзник, а ворог. Як Україна виглядає у війні з росією? Виглядає вона жертвою чи переможцем? Усе залежить від нас. Тепер ми повинні зібрати наші сили і усвідомити всю небезпеку, яку несе ця війна. Те, що відбувається з боку росії, – це ворожнеча і бажання домінувати. Росія – це не союзник, а ворог. Так вони самі себе подали і подають далі. Це показує нашому народові, що порятунок – у наших руках. Чи повинні ми пробачити росії цю агресію? Чи настав уже для цього час?

Ми, як християни, повинні прощати всім. Але також повинні захищатися. Пробачити – не значить віддати себе на поталу. Ми не повинні виховувати в собі дух ненависті, але маємо свідомо захищати свої права. Ми також повинні вживати всіх можливих заходів, щоб показати росії, що ми – це ми.

Може скластися враження, що я скажу зараз щось дивне, але це не так: Росія більше шкодить собі. Пам’ятаю, років двадцять тому в Києві була вистава про те, що українці і росіяни – братські народи. Сьогодні люди сміялися б. росія своєю поведінкою довела, що вона не вважає себе братнім народом, а хоче домінувати. Це не породжує благородних почуттів до Росії.

Ми повинні оборонятися, поки триває агресія і, на жаль, маємо робити це ціною життя наших військових.

Ми мусимо зрозуміти, що є різниця між миром і перемир’ям. Перемир’я – то є пакт неагресії. Але не це бажана розв’язка. Щоб досягти миру, обидві сторони мусять його прагнути. Не може бути так, щоб одна сторона хотіла миру, а інша робила послугу: ну, добре, не будемо на тебе нападати. То лише перемир’я. Там, де тільки одна сторона бажає миру, його не буде. Псевдомир нам практично нічого не дасть. Може, на 2 тижні перестануть стріляти, а пізніше знову почнуть.

Росія має усвідомити: або війна, або мир. І якщо війна, то вона буде однаково страшною для всіх. І не факт, що росія виграє цю війну. Ми знаємо приклади Беніто Мусоліні, Адольфа Гітлера. Гітлер думав, що захопить все, що захоче, своїми військами. Але він програв. Те саме чекає на росію.

Інша розв’язка, розумна розв’язка – мир, який забезпечить спокій у цілій Європі. Чи росія до цього готова? Зараз виглядає так, що не дуже.

Я дивлюся на історію. Були Володимир Ленін, Йосип Сталін, радянська система. І ця система ще жива. Подивіться далі у минуле. Росія ніколи не була спокійною. Шкода, бо війна буде для російського народу нещасливою розв’язкою. Імперські амбіції нічого не дадуть цій країні.

Наші воїни боронять не виключно себе. Вони захищають усіх нас. Вони боронять не тільки Україну».

«Треба збудувати кордон, який чітко і ясно позначить: тут є ми, а ви – з другого боку. Там робіть, що хочете. Якщо вони хочуть свою імперію, нехай. Але нехай нам не перешкоджають жити, не роблять пакостей, нехай не вчиняють агресії, нехай не видумують якихось претензій, щоб зробити Україну частиною цієї імперії. Нехай нам лишать наш мир, спокій. А ми будемо будувати свою демократичну державу».