ПРО МИТІ ЖИТТЯ, ОБІЙНЯТІ ДУМКАМИ

Жанна Юзва. Думки на…підсвічнику.  
Про такі книжки писати важко, але потрібно. Щоб зацікавити читача,  мова бесіди му23сить бути живою, зрозумілою. Саме такою, на мою думку, і є мова цієї книжки. Живемо в час історії, коли людство, так виглядає, мовби втрачає здатність мислити. Що ж, постійно думати втомливо, але ж пригадаймо зізнання мислителя Сенеки: «Хоч би де я був, усюди звертаюся до своїх роздумів, усюди розмірковую подумки про щось корисне, рятівне». Корисним і рятівним у нашому сьогоденні (та й не тільки) є правда: «Найтяжчий хрест – писати правду». Ця невеличка книжечка призначена для вдумливого читання, молитовної розмови зі своїм «я»: «Головне – прагнути не до високого (яке може бути непевним і тимчасовим. – Б. Д.), а до глибокого». Життя – дуже короткий проміжок часу, в якому ми, на жаль, перестаємо бути вдумливими (як в античних творах вдумливою є сова); не квапимося уважно приглянутися до тієї чи іншої речі, події, явища, зрозуміти їх, осмислити, натомість недбало торкаємося клавіатури комп’ютера – й увесь віртуальний (мертвий) світ перед нами, з готовою формулою чужих думок і образів. Догідна мить швидкоплинна, як і мить наших думок перед безмежжям зоряного неба: «Життя – це обов’язок. Насамперед, перед самим собою». У прискореному й швидкому світі людина не знаходить часу для роздумів. Можна тільки мріяти про те, щоб була «У кожній хаті – своя школа». Це гурт однодумців, близьких за духом людей. Не можна залишатися собою у натовпі, бо ж «Не мають права мізки ставати каналізацією». Із таких коротеньких рефлексій складається перша частина книжки, в якій усе – як на долоні й «Добре, що нема податку на совість і на любов». Не будьмо байдужими, пам’ятаймо про відповідальність, яка є «старшою сестрою совісті». І дещо про «час»: «Часу треба вірити, як Богові». Не можна вірити в те, чого не існує – стверджують фізики. Це роздуми не для літераторів. Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому накопичується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, зате є рух. У Бога все перебуває в русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний.
«Поезія – кава розчинна». В попередньому розділі читаємо, що «Справжня поезія – доторк до Вічності». Вічність, Бог… Ми можемо лише подумки доторкнутися до непізнаних речей буття.
Розчинна кава шкодить здоров’ю – вона «В горнятку моїх страждань», і проблеми в тому, що «Лікар і вчитель мало знають? Без читання…пересихають!» Людина, яка не читає, не здатна мислити, творчо мислити, вона перетворюється на раба чужих думок. Варта також найпильнішої увага думка про те, що такі люди не здатні диференційно мислити, порівнювати речі, аналізувати події, процеси, у них не працює уява, що сильніша за знання.
Якщо «У талановитого поета кожна строфа – поема», то ця поема спонукає прискорено думати – адже  ніхто не може заперечити, що поезія – це не гра, набір слів і чи просто римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі «Із секретів поетичної творчості», здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»).
«Написанки» (авторське визначення) – це етюди, образки, словесні замальовки, новели про наше щодення. Тут щирі дитячі голоси до лелек – прохання хлопчика про сестричку: «Я давно хотів сестричку. Маленьку, товстеньку, з голубими, як у мами, очима…» Подібну до мами…
Чуємо дзвони «в селі вечірнім», бесіди про вбогість і багатство: «Росте в піднебесся святиня», а не храм людяності, духовності: «Дітей народжуємо – не вчимо їх любові. До церкви ходимо – не ймемо віри справжньої».
«Любов-любов»… Нам не дано звідати її таємницю: «Його сині очі – льон пекучий. Закохалася вона в них». Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Близькі стосунки поза родиною мають трагічні наслідки: «Десь діти його сиротами ростуть. Крівця сумління скапує тонко».
Авторка втішається  навколишнім світом природи. І нам також хочеться радіти від такої цілісної і вдалої метафори: «Літо дозріло. Воно тепле і ніжне. Як добре обличчя мами. Як мій спогад про тебе…» Добре обличчя мами, але й «Тепла важка сльоза упала їй на руку…» – це авторка читає «Лист із АТО». Що ще? Хай ця книжка знайде дорогу до вдумливого читача, який читає серцем і порухами духу добра і любові. Написане серцем пам’яті про прожите-пережите наше сьогодення з вірою у «Весняне», коли «…зраділий птах витче срібну пісню у синю високість, забавиться вітер у сонячних променях і знову омолодить-озеленить землю нашу прийдешній день». Хай нас надихає і зміцнює кожен день дії, будівничий день нового життя…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент
м. Львів