«Україна – це ми»

Штрихи до національної концепції розвитку громадянського суспільства в Україні
 Насамперед зазначу, що йдеться не про гучні заголовки до агітаційних білбордів партії «Слуга народу», бо це  чергова профанація ідеї, яку відношу до розряду політичної клоунади. У своїх публіцистичних розвідках останніх років я неодноразово цитував висловлювання вітчизняних науковців, учасників масштабного проекту «Україна – це ми», що був реалізований зусиллями низки наукових установ та громадських організацій у період з 28 березня по 28 листопада 2003 року. Заключним акордом проекту стала Міжнародна конференція «Громадянське суспільство в стратегіях розвитку правової демократичної держави», що завершилась прийняттям  резолюції, де, зокрема, прозвучало: «…сьогодні для України основним ресурсом розвитку є творча активність її вільних громадян та їх різноманітних спільнот, які у співпраці з державою мають втілити ідеальну українську конституційну мету  – суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу.
Учасники конференції пов’язували реалізацію наміченого із розвиненим громадянським суспільством, а тому висловили концептуальні підходи до його розвитку  у науковому альманасі «Кроки до громадянського суспільства», який потрапив у книжкові крамниці в березні-квітні 2004 року. До збірника увійшли висновки та рекомендації вищезгаданої конференції, а також аналітичні матеріали та статті активних учасників проекту. У резолюції конференції про стан тогочасного українського суспільства зазначалося таке:
– Громадянське суспільство не є центром впливу, із яким рахується державна влада, і не є збалансовуючою силою у стосунках між державою і громадянами;
–  Вплив громадських організацій на стан справ у суспільстві та на суспільну свідомість загалом незначний;
– Українському суспільству  притаманна відсутність світоглядної єдності та суспільного консенсусу щодо майбутнього».
Хоча концепція намітила 12 напрямків розбудови громадянського суспільства, визначила завдання та механізми реалізації проекту, але дива не сталося, адже усі згадані суспільні проблеми  нікуди не зникли, а лише загострилися. За таких непринадних обставин сформовано теперішню парламентську монобільшість, яка ігнорує ініціативи громадського сектору  і всупереч національним інтересам  збільшує кредитну заборгованість, передає у зовнішнє управління не лише прибуткові галузі економіки, а й судову гілку влади та правоохоронні органи. Такий авангардизм несе пряму загрозу суверенності та територіальній цілісності держави.
Виправити ситуацію зможе структурована громадська опозиція, сформована на засадах авторитетної доктрини. Такою, без перебільшення, є ідеологія українського націоналізму, яка у ХХ столітті завоювала прихильність  більшої частини українського населення. Цьому неабияк посприяв Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, що проходив з 21 по 25 серпня 1943 року  на хуторах поблизу села Золота Слобода Тернопільської області. На форумі  було  проголошено свободу світогляду, вказано на неприпустимість нав’язування суспільству будь-яких догм і доктрин, задекларовано знищення будь-яких форм експлуатації, визнано право кожної нації мати власну державу на своїх етнографічних землях, засуджено расову дискримінацію людей. Відтоді головним гаслом ОУН, поряд з побудовою УССД, стало «Воля народам! Воля людині!».
Якісних змін зазнала внутрішня структура організації, адже було  запроваджено колективні органи партійного керівництва (Провід ОУН, бюро Проводу). Бюро розв’язувало нагальні проблеми, а усі інші важливі справи вирішувалися на засіданні Проводу. Ці колективні рішення різних питань не послабили внутрішньої дисципліни, а лише зміцнили її.
В ухвалах наголошено на важливості соціальної, економічної і політичної рівності, визнано свободу друку, слова, думки, переконань, віри та світогляду.  А ще підтримано ініціативу Романа Шухевича щодо творення Української головної визвольної ради – загальнонаціонального політичного центру, який керував би визвольною боротьбою за Українську державу в умовах окупації України сталінським тоталітарним режимом.
Вже в липні 1944 року УГВР стала підпільним урядом України і політичним надпартійним зверхником Української повстанської армії, де плідно співпрацювали представники тих українських партій, які поділяли визначене націоналістами бачення системи світу — як співпрацю вільних національних держав проти імперіалізму. Ось чому українська історіографія  відносить нову програму ОУН до соціал-демократичного напрямку. Успадкувавши його, структурована громадська опозиція здобуде міжнародне визнання та прискорить  формування національно свідомої провідної верстви, яка донесе до широкого загалу сутність національної ідеї. Її лаконічна формула має відображати одвічне прагнення українського народу бути повноправним господарем на дарованій Богом землі. Саме так міркували учасники Третього Збору  ОУН, коли вносили до переліку першочергових завдань принципову позицію: «Створити в Українській самостійній соборній державі підстави для творчого буття українського народу».
Наукове обгрунтування цієї націозахисної ідеї зробив Лев Ребет. У своїй праці «Теорія нації» (Мюнхен, 1955)  доктор юридичних наук переконливо довів, що феномен творчого буття передбачає активну участь народних мас у розбудові держави, зокрема, у прийнятті прогресивного законодавства, яке наділяє потужні громадські об’єднання правом законодавчої ініціативи, як запоруки відродження національної традиції громадського життя і шанобливого ставлення до закону, цих невід’ємних складових стабільності та громадянського миру.
Новітнє дослідження цієї теорії знаходимо у згаданому альманасі «Кроки до громадянського суспільства». Так,  один із координаторів проекту, директор інституту місцевої демократії Валерій Рубцов спрогнозував, що в недалекому майбутньому саме громадсько-політичні організації  контролюватимуть дотримання законності урядовцями та унеможливлять їх втручання у громадське життя. Це допоможе уникнути помилок при плануванні майбутнього, щоб використовувати державотворчі надбання попередніх поколінь і триматися золотої середини між авангардизмом і хвостизмом.
Інший учасник проекту «Україна – це ми» Олексій Беленок наводить висловлювання французького політолога А. Безонсона, яке пояснює причини консерватизму нині діючих парламентських партій: «…державному класу монополістів не потрібно ніякого другого права, крім того, яке захищає та укріплює його привілеї, йому не потрібно, щоб право було рівним для всіх».
А ще науковець звертає увагу на результати Всеукраїнського моніторингу, проведеного Інститутом соціології НАН України на початку 2003 року, із яких випливає, що на той час найбільші шанси на успіх мали: політикани – 33,3%, бюрократи – 25,9%,  пристосуванці – 24,4%,  авантюристи – 23,3%. Невтішним виявився і узагальнений висновок респондентів, серед яких 51,7%  вважали, що у державі правлять бал злодії. А хіба це не відповідає дійсності, коли вітчизняні олігархи монополізували реальний сектор економіки та, скориставшись корупційними схемами, прилаштували свій сімейний бізнес до фінансових потоків державного бюджету. Вони, як вогню бояться засад народної демократії, бо вона відкриє шлях для здорової конкуренції, а це пряма загроза їхній монополії.
Щоб подолати чиновницький спротив бракує громадських інститутів, які б запропонували вдосконалені механізми і технології формування громадянського суспільства, роз’яснювали  правові аспекти ефективної взаємодії і соціальної активності громадян. Саме на цій інтелектуальній основі може визріти потужний громадянський рух, який сформує систему громадського самоврядування, орієнтовану на виявлення прогресивних  громадських ініціатив з метою їх включення в систему багаторівневого управління державою.
Тут доречно згадати про досвід ланівчан, що ліг в основу типового Статуту районних комітетів громадської ініціативи «Естафета поколінь», який публікувала «Свобода»  у 2010 р. (№№ 51, 62) та 2011 р. (№ 3).  Документ прописаний у контексті наукових напрацювань проекту «Україна – це ми» і враховує пропозиції місцевих  респондентів – учасників письмових адресних анкетувань. А ще акцентує увагу на особистому суспільному внеску громадських активістів, пропонує  новий формат ефективної громадської взаємодії, зокрема у сфері ідеологічно-просвітницької роботи.
У липні 2011 року я намагався відродити турнір-фестиваль «Кубок добросусідства», шляхом включення заходу до програми обласних супутніх заходів футбольного форуму Євро–2012. Під час спілкування із головою Тернопільської обласної федерації футболу Володимиром Мариновським з’ясувалося, що згаданий Статут РКГІ «Естафета поколінь» зацікавив тодішнього очільника Тернопільської ОДА Володимира Барну, який вважав за доцільне створення такої громадської структури на теренах Тернопільського району. Проте  персона тодішнього Президента України Віктора Януковича спонукала креативного політика Надзбручанського краю відтермінувати цей намір. Але сам факт виявленої уваги дозволяє сподіватися на участь громадських активістів обласного центру у теоретичному доопрацюванні установчих документів, рівно як і в легалізації давньої громадської ініціативи, яка у вересні цього року відсвяткує своє повноліття.
Василь НЕРУЧОК,
голова Лановецької РО КУН,
координатор ініціативної групи
«Естафета поколінь» м. Ланівці