«Навколо ліс і моя біда»

Поки людина живе, то на щось сподівається. Навіть у найскладніших обставинах миготить жаринка надії: врапт станеться диво, і відступить те, що муляє, не дає жити. Без надії ніяк… На що сподівається Марія Терещук – жінка в інвалідному візку, яка упродовж останніх десятиріч лиш те робить, що втрачає – здоров’я, чоловіка, віру…
П’ять років тому «Свобода» уже писала про цю тепер уже 60-річну жительку с. Зеблази Кременецького району. Пам’ятаю, як сьогодні, обійстя, сад, обважнілий від плодів (це було під осінь), коника Орлика – вірного друга Марії. З інвалідного візка вона навчилася перебиратися на фіру, і Орлик віз її, куди треба. Конячка давав Марії ілюзії самостійності. Пригадую, як трохи накульгуючи,  господарював на обійсті Маріїн чоловік – годував кроликів, іншу живність. Ні, не було біля Марії пустки чи безнадії – життя, нехай трудне, щедро дарувало приємні миті, створювало гармонію там, де, здавалося б, її не може бути.
Тепер у Марії нема ні чоловіка, ні Орлика. Рак – дорога хвороба, спродували усе, що мали, не пожалкували навіть коника. Проте чоловіка не врятували…
Відлік біди у цій родині розпочався з осені 2000 року. Марія з чоловіком жовтневого вечора везли з поля мішанку. Їхали возом, запряженим кобилою, поряд бігло лоша. Жінка пригадує несподіваний рев машини, яскраво-жовте світло фар, сильний удар і вона – безпомічна серед дороги. На узбіччі – чоловік, який ніяк не реагує на її крики про допомогу. Дивна тяжкість у ногах. Подумала, що кобила впала на неї. «Заберіть з ніг коня»,- благала жінку, яка нахилилася над нею. «Нема ніякого коня», – відповіла та. (Мертвих коня і лоша незабаром знайшли у полі). І Марія почала усвідомлювати, що з нею сталося страшне лихо…
Приїхали «швидка», міліція. Дочці у лікарні сказали: у матері перелом хребта з ушкодженням спинного мозку. Якщо виживе, буде в інвалідному візку. Батько теж опинився у реанімації – прийшов до свідомості аж наступного дня. Численні переломи ребер, ускладнення гемопневмотораксом, інші тілесні ушкодження.
То був дуже тяжкий час для родини. Марія до того випадку працювала санітаркою, зарплатні не платили. Чоловікові у колгоспі заборгували зарплату за шість років. Лікування потребувало великих грошей. Священик місцевої церкви Іоан закликав людей допомогти –  у Зеблазах та сусідніх  селах  збирали для Марії та її чоловіка пожертви.
Тоді ніхто не думав про винуватця аварії – водія «Жигулів», який увігнав машину у віз, ані про його відповідальність, ані про хоч якусь компенсацію. Йшла боротьба за життя.
Та Марії жити не хотілося… Коли усвідомила, що вона, 45-річна, мусить решту життя бути тягарем для родини, з відчаю хотіла накласти на себе руки. Вона завжди працювала, бо троє дітей, і всім треба було дати освіту. У селі навіть говорили: «Марії усього було мало, ось і догонилася». Ці пересуди жінка згадує без образи, бо справді, каже, навіть недоїдала, так дбала, аби дітям усього було вдосталь.
Щоб відправити Марію на реабілітацію до Києва, теж збирали по селу гроші. Жінка з вдячністю згадує тодішнього головного лікаря дитячого інтернату Ляшкевича, який розпорядився видати їй усю заборговану зарплату. Але що таке навіть кількамісячна платня санітарки порівняно з тими величезними витратами у різних лікарняних центрах, у яких довелося побувати…
Марія каже, що повернулася до життя у кримських Саках – у спеціалізованому санаторії для спинальників. (І навіть Саки у Марії відібрали…) «Якщо зовсім молоді люди в інвалідних візках і живуть, то чого мені, жінці, яка має дітей, онуків, брати гріх на душу», – згадує вона. Саме там жінка почала спілкуватися і розуміти, що винуватець аварії повинен понести відповідальність за її каліцтво, компенсувати великі грошові, а головне моральні втрати.
А що той водій, який спричинив аварію? Звати його Сергій Юрченко, тернополянин. Каже, що лише раз чи два бачила його за тих шістнадцять літ – у судах. Жодної копійки він їй не сплатив. А щоб горе-водій сів на лаву підсудних, знадобилося аж… дев’ять років! Жінка згадує із жахом ту страшну епопею: міліція тринадцять разів порушувала і закривала кримінальну справу стосовно Юрченка. Показує цілу кіпу відписок з різних правоохоронних відомств. Це було якесь зачароване коло. І вона вже не вірила, що у цій державі, можливо чогось добитися. Змінювалися у районі начальники міліції, прокурори, але нічого не змінювалося у справі Марії. У міліції втратили медичну справу її чоловіка, і, до речі, так і не знайшли. А тому дуже покалічену людину так і не визнали потерпілим у справі.
Якимось дивом, мабуть, через Маріїні скарги у Генеральну прокуратуру та у Міністерство внутрішніх справ, зачароване коло розірвалося, і 5 лютого 2009 року  Сергій Юрченко постав перед судом. Проте Кременецький райсуд виніс постанову, якою закрив провадження у кримінальній справі, у якій С. Юрченко був звинувачений за частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, якщо вони спричинили  смерть  потерпілого чи заподіяли тяжке тілесне ушкодження). До речі, за таке діяння передбачено позбавлення  волі  на  строк  від  трьох до восьми років з позбавленням  права  керувати  транспортними  засобами на строк до трьох років або без такого. Але згаданою постановою С. Юрченка було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».
Марія каже, що на суді відкрилася ще одна страшна правда: Юрченко, після того, як зробив її інвалідом, на смерть забив машиною одного чоловіка. Й справді, у згаданій постанові зазначено, що Юрченко був судимий 16.07.2007 року за тією ж статтею – ч. 2 ст. 286 КК і звільнений від покарання… за амністією. Тобто двічі цей чоловік вчиняв страшні аварії і двічі його амністували…
Марія теж звернулася до суду із цивільним позовом про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Після тривалого судового процесу Кременецький райсуд задовольнив її позов на 218 тисяч гривень з лишком. Жінка втішилася, бо насправді людина, прикута до інвалідного візка, потребує значних витрат.
Та судова перемога виявилася пірровою – надто багато зусиль, часу, але результату жодного. Судове рішення так і не виконується – жінка не отримала жодної копійки від свого кривдника. Обмежена у пересуванні, вона наполегливо «воювала» з чиновниками по телефону і листуванням. Однак нічого не домоглася… Іронія долі: її скарги, адресовані прокурорам, згоріли у ніч на 19 лютого 2014 року, коли у Тернополі підпалили приміщення прокуратур.
У жовтні 2015 року Марія Терещук звернулася до суду про стягнення з боржника Юрченка коштів за прострочення заборгованості та інфляційних нарахувань, відтак тепер сума боргу сягнула 615 тисяч гривень. Але знову ж таки – лише на папері. Бо державна виконавча служба виявилася неспроможною стягнути з боржника бодай декілька гривень. Він не має житла, майна, не працює. Свого часу ДВС описала і наклала арешт на майно у квартирі, де він був зареєстрований. Але мати і сестра (остання є юристом і обіймає посаду в Головному управлінні юстиції області) у судовому порядку довели, що майно – їхнє. Боржника обмежили у виїзді за кордон.
У березні цього року другий відділ ДВС Тернополя звернувся до поліції з поданням про притягнення боржника до кримінальної відповідальності. Але у Тернопільському відділі поліції відмовили. З відповіді випливає, що ні сусідам, ні родичам Юрченка невідомо, де він перебуває, а звідсіля і абсурдний висновок: «Відсутні об’єктивні дані, які свідчать про ознаки конкретного кримінального правопорушення». У ДВС мають намір оскаржити відмову поліцейських у судовому порядку. Редакція «Свободи», громадська приймальня УГСПЛ надаватимуть Марії Терещук інформаційну і правову підтримку.
Нещодавно жінка написала листа до Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю  Валерія Сушкевича, у якому детально виклала свою кривду. Мене вразили такі її слова: «Живу у селі, залишилась вдовою, немає газу, води у будинку, навколо ліс і моя біда».
 
Ольга КУШНЕРИК