З села я – з справжнього села

Я все життя живу в селі. В такому селі, що таке справжнє, старе, мальовниче, прекрасне, автентичне, зашкарубле, соковите, екзотичне, казкове… В селі, де кури витріпуються в порохах попри дорогу, де чути з подвір’я по гною в кого свині, де річка всипана крикливими гусьми-перлинками. Де, коли би не був надворі, чути, що десь реве чиясь корова, де в чорно-білих фраках десять сантиметрів над землею літають ластівки винищувачі, де на старій водяній башті тарабанять дзьобами бузьки, де на підвіконні під сонцем вмиває хитру мордочку котик, де над подвір’ям, зв’язані невидимими шнурочками, в унісон літають хлопчики-горобчики, де яка б не проїжджала машина попри хату – треба піднести руку, бо всіх знаєш. Де, коли хтось заходить на подвір’я, то не завжди у справах, а просто перекурити і розказати що як, де хто, яка котрому, хто вже всьо, кому ше трошки, звідки і нашо, який котрому, котрий з якою… Отаке село ті Гнилички!

Бо є ще села, де двоповерхові будинки. Я вам скажу – то взагалі не село! Що то за село, де є під’їзди? А під під’їздами лавки стоять, на яких сидять діди з бабами, бо не мають до чого вчепитися. В моєму селі діди і баби пахають всьо життя, як воли, а якщо десь і сіли, то для того, щоб подоїти корову або перебрати квасолю, або на городі сідали на межі в траву, щоб передихнути, бо руки від тої роботи до колін вже порозтягувалися, або на цвинтарі сідали, щоб з прадідом по-людськи поговорити сам на сам!

Справжнє село – то там, де через нього тече покручена річка, як руки від поліартриту в старої баби. Де озеро люди цілим селом в п’ятдесятих роках викопали. Справжнє село – це коли виходиш за село і розумієш, що тебе оточили поля пшениці, ячменю і соняшника.

Справжнє село – це те, де діти темні, як шкварочки, від сонця і в яких в кутиках рота чорніє болото від порохів з польової дороги.

В справжньому селі діти беруть курчатко в руки, нюхають і хухають, щоб не змерзло. Діти з села не бояться великих хробаків, які під великими пеньками живуть: вони такі гарні, крутяться, а коли затискаєш в маленькій долоньці – він крізь пальці вилазить!

Діти зі справжнього села знають, що маленьких кроленят не можна брати в руки, бо кролиця порозкидає, треба почекати, щоб вже скакали по клітці. Діти із справжнього села завжди махали руками до літаків – еге-гей! Діти в справжньому селі ростуть на молоці, а чай –  то раз на рік, коли ангіна!

Я так ріс в селі… Я ніколи не знав, що таке означає показати середній палець, аж поки не приїхав в місто. Мені в тролейбусі якийсь пан з міста показав, то я посміхнувся, кивнув головою, типу – добре, пане, виходьте перший!

Ми в гуртожитку дуже відрізнялися – ті, що з міста і ті, що з села. Ті, що з міста, зранку пили чай, а я їв сало з цибулею. І до другого курсу не розумів, чого в мене нема дівчини, аж поки не перестав їсти цибулю. Дівчата з села після пар бігли додому, щоб вчитися, а за тими, які були з міста, приїжджали старші дядьки машинами і кудись забирали. А я їй в столові і вафлю, і компот, а її забирає якийсь пан з міста на БМВ… А зранку привозить… Гарну таку, пахнючу, з червоними плямами на шиї. І я знов їй вафельку, чай, сміємося, на перекур, а в обід БМВ приїжджає…

Ті, що були з міста, жили в своїх квартирах! Ми пили вино десь на лавочці, реготали, а потім вона: «Ну всьо! Я пішла…». І йшла в свою квартиру. Туди, де тепло, гарно, життя, радість і телевізор. А я стояв внизу, дивився вгору, сніг ліпачив мені по морді, вона махала ручкою, я посміхався і також махав… І розумів, що мені ще 7 кілометрів чалапати сніговою кашею в інший кінець міста в гуртожиток. Грошей на таксі не було, бо вони пішли на «Тамянку», шоколадку і «Прилуки».

Я йшов нічним містом і вдивлявся у вікна. Як там було гарно! За квітчатими фіранками жінка варила їсти, ззаду підходив чоловік, обнімав і цілував… А там у вікні сперся животом дядько, курить і плює на тротуар! А там – мерехтить синіми кольорами телевізор, сервант виблискує скляними дверцятами, і всі на дивані дивляться «Гладіатора».

А я йду і думаю, коли я так буду? Щоб ходив у халаті, щоб в хаті пахнуло теплом, смаженою картопелькою і кавою. Щоб діти посеред вітальні в піжамках складали конструктор і сміялися… Жінка з підібраними під себе ногами сиділа в шкіряному кріслі, грубих шкарпетках, тримала двома руками чашку з кавою, посміхалася і дивилася якийсь серіал. Щоб я йшов на кухню, робив чай, ставав у вікні і дивився на якогось селюха, який йде весь в снігу і дивиться на мене – пана з міста!

Та якого там міста? З села я! Із справжнього села!

Володимир КОВТУН (Владзьо)

(з книги «Читанка»)

с. Гнилички, Підволочищина