Поширити:

 

 

У швейній майстерні «ВереТено» в Тернополі створюють одяг з вишивкою. Власниця майстерні Тетяна Вертепна розповіла, що разом із подругою Людмилою Мервою намагаються не повторюватися у вишиваних виробах. Змінюють орнамент, оздоблення чи модель виробу, щоб вишиванка для нього і для неї мали самобутність.

Тетяна Вертепна – прониклива й уважна до деталей і людей. Цікавиться психологією. Вона – щаслива у шлюбі, мама трьох синів. Можливо, тому молоді пари інтуїтивно обирають її як майстра для пошиття одягу на весілля чи інших важливих подій.

Тетяна розповіла історію створення майстерні, про жіночність і власний погляд на захист своєї ідентичності.

– Краса у твоєму розумінні яка?

– Краса зовнішня – це навіть не те, що я показую. Це те, що люди бачать.

– Але ж люди бачать те, що у них самих всередині є.

– Так. Я собі подобаюся будь-коли – увечері, вранці, без макіяжу. Подобаюся собі різною. Але це не означає, що я красива в цей момент в чиємусь розумінні. Коли трохи себе окультурити, легкий макіяж, зачіска, відповідний одяг, тоді відчуваю – о, я вже файніша, ніж була до того. Тобто я була файною, але тепер я ще файніша, і ось ця сукня – це мій настрій на сьогодні. Учора за моїми відчуттями мені краще було в діловому костюмі.

– Дивлюся на тебе в цій сукні, з цією зачіскою, і мені перегукується щось з культурою давньої Греції…

– Мій тато – етнічний грек. Він народився біля Маріуполя у селі Візантія. Між Маріуполем і Донецьком є грецькі села. Мама – переселенка з Польщі. Я народилася у Тернополі.

А щодо сукні і зачіски, то варто зазначити, що кожна жінка має зберегти у собі жіночність. Бо простіше взути кросівки, одягти джинси чи спортивний костюм. Сукня чи діловий костюм вимагають ще роботи над собою.

– А що ти маєш на увазі?

– Треба у власному серці почуватися жінкою. Йти і світитися. Щоби водій в автівці, який їде повз, на пів секунди озирнувся. Він має помітити, що я йду. Не лечу галопом, бо я ще позавчора не встигла. Все одно не встигла. То куди вже поспішати? Ніч довга. Усе можна зробити і все завершити. Маєш іти і сяяти. Не мчати з виразом обличчя трансформаторної будки, яка кудись не встигає. А йти так, щоб той чоловік чи жінка глянули на тебе й подумали: ооо, так теж можна!

– Тобто поспіх і жіночність несумісні? А якщо повно справ, як тут не мчати?

  • Робити менше справ. Розплановувати день напередодні і записати усе погодинно. Це працює. І давати собі на виконання якогось завдання умовно сорок хвилин чи дві-три години, і ще 15 хвилин життя. У результаті в обід буде година, коли можна усе відкласти, усе відсунути. Випити кави і подумати: «О, все ж нормально, я усе встигаю». І завжди памʼятати, що ти жінка.

– Ти підтримуєш волонтерів. І фінансово, і справами.

– Із кожного замовлення я відкладаю 10% на волонтерські потреби. Доначу на різні збори чи купую самостійно якісь речі для військових. Часто допомагаю закрити збори друзів-волонтерів. Організовуємо ярмарки на підтримку військових. Минулого року я пошила блузку з вишивкою, і ми її розіграли за донат на ФБ. Зібрали 12000 грн. Це мало чи багато, судити не мені. Але це була дуже важлива підтримка для дружини військового.

– Дружба між чоловіком і жінкою є?

– Вона існує. Та є дуже тонка грань. Важливо не перейти межу дозволеного. У спілкуванні не дати навіть натяку на сексуальний підтекст, бо друг також потрібен. Є люди, до яких я прислухаюся. Але їх зовсім мало. Більшість людей, яких я можу назвати друзями, це чоловіки.

– Яка історія власного бізнесу?

– Спершу працювала у профтехучилищі №3 майстром виробничого навчання з кравецької справи. Моя сестра Алла також працювала в цьому училищі. Ми уже давно про щось таке задумувалися. Потім на роботі склалися некомфортні обставини й Алла сказала: «Давай, ризикнемо». Це дійсно був ризик. Бо потрібно було звільнитися з роботи. Це був 2012 рік.

Ми отримали відпускні, розрахункові, останню зарплату і ще мама з тіткою додали нам трохи грошей. Мали дві тисячі доларів. За ці гроші купили обладнання, фурнітуру, знайшли маленьке приміщення – 17 квадратних метрів. Чоловік змайстрував мені закрійний і прасувальний стіл. Коли ми вийшли перший день на роботу, у нас в касі було трохи більше 300 гривень. Швейну майстерню назвали «Альтан». Від наших імен.

Два роки тому Алла відокремилася. Відкрила ательє «Талант». Мені було складно. Я звикла, що нас двоє і є на кого покластися. Це було на рівні безумовного рефлексу. Спершу розгубилася. А потім подумала: «Та люди в космос літають, то хіба я не зможу сама працювати?»

– Що тобі цей досвід дав? Може, з’явилося якесь нове бачення?

  • Подивилася на себе зовсім по-іншому. Переоцінила свої можливості, погляди, принципи.

Мені дуже помогла подруга Людмила Мерва. Вона вишиває, а я – шию. Перші два-три місяці я намагалася не думати про те, що, можливо, варто закритися. Бо можна було опустити руки й втратити час і можливості.

Також я навчилася організовувати свій день по-іншому. Наступний день розплановую ще звечора. Усе записую в зошиті. У голові геть усе не втримати. Обов’язково про щось забудеш. Простіше прийти на роботу і прочитати, що заплановано, а не згадувати. Бо момент, що інші люди відволікають, присутній завжди. Тоді просто забуваєш про багато речей.

– Після того, коли залишилася сама і втрималася, яку якість відкрила у собі, про яку могла і не здогадуватися, коли працювали разом із сестрою?

– Власні вміння. Вони просто були на етапі зародку. Не розкривалися, бо не було потреби. А тепер, коли розумію, що замість мене ніхто не побудує лекало, наприклад, на пишні форми, все одно мушу це робити. Перші вироби я навіть не викроювала з тієї тканини, яку приносили клієнти. Розкроювала простирадло, зшивала з цього сукню і дивилася, чи все добре, чи щось потрібно підкоригувати. Аж потім шила з тканини.

– Чи почала саму себе сприймати інакше після того, коли побачила, що змогла?

– Зрозуміла, що я не стрибну вище голови. Не зможу пошити вісім вишиванок за день. Людині під силу усе в межах її фізичних і розумових можливостей. Але до вдосконалення і справді немає меж.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА