Роман Фещак: коли обмеження лише в твоїй голові

Саме так вважає молодий і талановитий письменник Роман ФЕЩАК, творча зустріч з яким відбулася 22 жовтня у Тернопільській обласній бібліотеці для молоді.

Зі слів модераторки заходу, керівниці клубу «ЛітПростір» та головної бібліотекарки, Лідії Грищук, зустріч відбулася в інклюзивному літературному просторі «Читай. Мрій. Дій: простір можливостей» у рамках грантової програми під назвою «Згуртованість через культуру» від Українського культурного фонду за фінансування Швейцарсько-українського проєкту «Згуртованість та регіональний розвиток України» (Проєкт UCORD), що здійснюється за підтримки Швейцарії через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва з компанією NIRAS Sweden AB.

То хто ж такий Роман Фещак і чому внутрішня сила його духу не просто вражає, але й спонукає багатьох людей не опускати рук у життєвих ситуаціях, якими б складними вони не були? Письменник родом із Золотого Потоку, йому 27 років, є автором інтимної, пейзажної, патріотичної, філософської і навіть фентзійної лірики та прози. Його твори публікуються в різноманітних альманахах, в періодичних виданнях, на літературній платформі «Аркуш». На даний час, автор працює над виданням своєї першої літературної ластівки. Є призером конкурсів поезій та прози, а в 2024 році Роман став лауреатом молодіжної премії імені Степана Будного та членом Асоціації поетів-ронделістів України. Він активно подорожує, захоплюється медициною та психологією, з якими пов’язав свою професійну діяльність, є ініціатором суспільно-корисних ініціатив…

Поки, наче все, як у більшості творчих людей подумаєте ви. Та справа в тому, що ще в дитячому віці письменник почав втрачати зір. Спершу це була часткова незрячість, але згодом ситуація погіршилася. Життя змінилося, навчання в школі давалося вже не так просто якби хотілося. Роман пригадує, що найважче було вивчати математику та фізику, бо інші предмети добре сприймалися на слух під час уроків чи з допомогою рідних, які начитували йому матеріал, а от з точними науками була біда. Його турбувало те, що у звичайній школі він не отримував знання у повному обсязі, бо на той час про інклюзію у загальноосвітніх неспеціалізованих закладах ніхто не те щоб не чув, але й держава про це не дуже дбала.

Переломним моментом для юнака, було рішення батьків перевести його у Львівську школу №100 для дітей із порушенням зору після закінчення середньої освіти, де поету й відкрилася широка дорога в повноцінне життя. Освоївши шрифт Брайля всього за десять днів, хлопець почав записувати свої поетичні твори, а згодом і прозові, освоївши сучасні технології, які дозволяють текст на телефоні чи комп’ютері перетворити у звук і навпаки. Це дало змогу здобути дві вищі освіти в медичній галузі та активно розвиватися в літературі. Працює Роман масажистом і психологом, а також є активним учасником, співзасновником та лідером інклюзивних ініціатив, для прикладу, спільнот «Масаж по Брайлю» та «Творча Майстерня».

Серед присутніх на творчій зустрічі була і мама Романа Фещака, пані Марія, про підтримку якої письменник завжди говорить із теплом та вдячністю. Саме вона і є першим читачем та критиком його поезій. Також захід відвідала і голова Тернопільської обласної організації Спілки письменників України — Валентина Семеняк.

«Незрячість — не вирок, а виклик, який надихає творити, — зазначає Роман і додає — зазвичай, усі перепони та обмеження лише у нашій голові». І це не просто слова, бо вони підтверджені життєвим шляхом письменника, творчі та професійні здобутки якого говорять самі за себе. Попри те, що Роман Фещак не бачить всіх барв світу, та його світовідчуття неабияк дивує, вражають його життєрадісність та самоіронія, а, глибина поетичного слова зачаровує, мотивує, окрилює, залишає довгий післясмак, спонукає до роздумів, самоаналізу, підштовхує до пошуку відповіді на одвічне запитання: А чи віднайшов своє призначення на цій землі я?

Життя наосліп

Темряву світу рука розтинає,

Промені сонця спричинюють біль.

Сотні очей справедливість шукають,

Сором ховаючи глибоко в тінь.

Хтось з насолодою день проживає,

Користь черпає зі всесвіту дна.

Інші ж хвилини бездумно ковтають,

Думають: відліку часу нема.

Так рік за роком минають століття,

Не зупиняє годинник ходу.

Більшість укотре зникає в півлітрах,

Серед яких майбуття не знайдуть.

Руки побачать, долоні відчують,

Слух приведе до оази мети.

Дехто звертає, бажання таврує,

Марить шляхами, та йде не туди.

Здібності юного серця вбиває,

Злобу натомість вкладає в нутро.

Стрілки годинника час підганяють…

Ти вибираєш: життя — не лото.

Чорний чи білий — відтінків багато,

Барви не зовні, у собі шукай.

Людство давно почало самострату,

Промінь надії у тебе в руках.

Вогник примарний пульсує у грудях,

Вибухне раптом, немов динаміт —

Іскри віддай зледенілому люду,

Щоб запалити всередині гніт.

Крок уперед і тростина на старті,

На циферблаті не видно доріг.

Жити наосліп, без сумніву, варто,

Навіть якщо хтось зі зрячих не зміг.

***

Пробач, Вкраїно, що не плачу,
бо очі висохли мої,
та серденько болить як бачу
сплюндровані міста твої.

Пробач, лебідко, рідна нене,
не маю більше сил тужить,
та знай, що я заради тебе
готовий до кінця творить.

Пробач, матусю, рідний краю,
не можу тілом боронить,
тому в поезії благаю
народ Вкраїнський захистить.

О Господи, свята Маріє,
Вкраїнську землю бережіть,
зішліть з небес дощі надії,
ангеликів своїх пришліть.

І разом станемо до бою
й дамо ми відсіч ворогам!
Моя країно, я з тобою,
на зло всім путінським чортам.

Пером крешу з таланту іскри в дні студені

Змальовую пером строкаті тіні думки,

Виводжу у рядках шляхи для порятунку.

Надія ожива намистом перлів рими,

Збудилися слова від бою серця в ритмі.

Здійняли вірші крила, відправились до сонця,

Напилися проміння, аби у світ лилося.

Напнулися вітрила грому й блискавиці,

Зібралась темна сила хмарою в очицях.

Віршовані птахи пір’їни не згубили,

Розвіяли пітьму всесильним світлом білим.

Поезія жива, допоки лине голос,

Що зцілює серця або стинає кодло.

Пером крешу з таланту іскри в дні студені,

Аби прогнати з них зневіру й люту темінь.

Мам

(рондель-присвята)

Пробач мені, що став дорослим,

Літа над нами владу мають.

Вони нікого не питають.

Минула двадцять шоста осінь,

Як світ побачити вдалося.

Дитинство швидко пробігає…

Пробач мені, що став дорослим,

Літа над нами владу мають.

Хотів би їм сказати “досить!”,

Але навіщо? Хай минають…

Допоки щиро обіймаю,

Нехай сивіється волосся…

Люблю тебе, хоча й дорослий.

РОМАН ФЕЩАК