Барви її життя

Ірина з дитинства мріяла стати лікарем. Саме завдяки людям у білих халатах вона маленькою залишилась живою після жахливої аварії та могла милуватись квітами, малювати мамині портрети, бачити своїх друзів – речі звичні для всіх, але такі вистраждані, якщо за них заплачено кількома операціями та страхом перед темрявою.

Ірина стала дитячим лікарем. Рятувала життя маленьким пацієнтам, давала надію, повертала здоров’я. Вдома ж на неї чекали чоловік Данило і донечка Світлана, Ляночка, як ніжно називала її.

Барвистий світ Ірининого щастя було зруйновано в одну мить.

– Ваша кузина справжня фотомодель, – випалила якось молоденька медсестричка Люся.

– Яка кузина? – здивувалася Ірина.

– Ну, кузина, – протягнула злякано дівчина. – Ваш чоловік частував її кавою, а я підійшла привітатися…

Удома Ляночка, мов кошенятко, лащилась до Ірини.

– Матусю, давай малювати квіточки та яскраві-яскраві метелики, – просила донечка. Та для молодої жінки світ раптом втратив свої барви.» Потрібно поговорити з Данилом», – переконувала себе подумки, та не наважувалася, бо як про таке питати.

Візит несподіваної гості розставив усі крапки над «і». Ірина зібрала чоловікові речі. Не знала, що більше боліло: те, що зрадив той, кому так вірила, чи те, що пішов до іншої – молодесенької дівчини, яка вже була при надії.

Що робилося на серці в Ірини, важко передати словами, а кольором – просто: чорна темрява та сірий біль… Ще вдень Ірина трималася. Хоча ні, її тримали робота, Ляночка, турботи, а ось вночі…Та знову наставав ранок і приносив із собою звичні клопоти, запах кави і… квітку біля дверей. Ірина спочатку дивувалася дарунку, потім дратувалася, а згодом на повні груди вдихала ніжний аромат троянди і мовчки ставила квітку у воду.

За якийсь час у домі Ірини та Ляночки з’явився чоловік, який наповнив їхнє життя любов’ю, радістю і яскравими барвами. Як не дивно, таємним шанувальником виявився однокласник Ірини, якого вона завжди вважала найнадокучливішою у світі особою. Ще зі школи Валентин завжди був поруч: то допоможе нести портфель, то почергувати у класі… Телефонний дзвінок відірвав Ірину від спогадів про дитинство.

– Ірино Володимирівно, допоможіть, – почулося схвильоване. – В Іванка температура майже сорок. Нічим не можемо збити.

Потім була лікарня, важка, сповнена відчаю ніч та великі довірливі очі маленького Іванка, такі схожі на Данилові.

Ранок застав обох жінок, Ірину та її колишню суперницю Аліну, біля дитячого ліжечка. Іванко мирно посапував уві сні.

Ірині не потрібні були ні запізнілі вибачення, ні слова вдячності. Вона зробила все, щоб врятувати життя Іванка і виграла нелегкий поєдинок зі самою смертю. Жінка була втомлена та …щаслива.

– Дивна ця Ірина Володимирівна, – перешіптувалася з подругою медсестра Люся.

Та Ірині було байдуже до чужих дивувань та пересудів. Вона поспішала додому, до Ляночки та Валентина.