Хтось взяв в руки автомат і пішов вбивати рашистів, хтось взявся допомагати наших воякам. Не стояв осторонь і відомий гуморист з Тернопільщини, народний улюбленець, «король монологів» Владзьо (Володимир Ковцун). Ще донедавна (у довоєнний час) на власних сторінках у соцмережах актор писав про гастролі, а зараз розповідає про волонтерство, яким зайнявся мало не з перших днів війни.
Володимир ексклюзивно для «Свободи» розповів дещо про себе та свою команду, яка, не покладаючи рук, уже кілька місяців трудиться задля наших захисників.
Найперше ми попросили нашого гостя розповісти про юнацькі роки та як так сталося, що він пов’язав своє життя з гумором.
«Я народився в Підволочиському районі, в селі Гнилички. Всі, коли то чують, перепитують: «Як село називається?» Так і називається. Родився я і виріс в Гниличках і дуже тим тішуся, бо там можна було і не вирости.
Не пам’ятаю дати, але точно знаю, що в минулому тисячолітті вступив у Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти на факультет іноземних мов. Там, напевно, таки проводили наді мною якісь експерименти, бо щось нічого не запам’ятав за п’ять років.
Знаєте, я з дитинства любив дивитися КВК, і коли на посвяті в студенти перед нами виступала наша інститутська команда «Медея» – це було щось! Я тоді так заздрив тим хлопцям, які стояли на сцені (ну бо вони були в інституті популярніші за ректора)! Дивився і знав, що таке мені не світить ніколи – був такий стереотип, що сільські нічого не можуть добитися у великому місті, а ще й з Гниличок! Минув десь місяць, і першокурсників попросили створити команду КВК. Створили, виграли і мене відразу взяли в «Медею». І так якимось чудом я, першокурсник, вже стояв на сцені з «мастодонтами» тернопільського гумору. І, як то кажуть, коли причепили Буратіну до ноги колесо – пішло-поїхало: ігри, проекти, гастролі. Потім ми придумали «Вар’яти шоу» і знов пішло-поїхало. Хоча зараз ми змінили назву на «Те саме шоу».
Запитали у Владзя, де його застала війна.
«Двадцять четвертого числа о п’ятій годині ранку подзвонив син Петро з Канади і сказав, що москаль прийшов з війною. Я зрозумів – треба щось робити, але що робити в селі, я не знав. Як можна помагати з села? Чим? Подзвонив до друзів в Тернопіль – всі чимось зайняті – возять, передають, приганяють, зустрічають, відправляють… Зима. Село. Якщо були, то знаєте про що я. Минуло кілька днів, поговорив з старими друзями, з якими я ще робив дахи. Зібрав всіх докупи, «напитали» свиню і так все почалося…»
Той, хто стежить за творчістю Владзя (а таких мільйони), знає, що він дуже файний господар. Не раз під час монологів у «Вар’яти шоу» він розповідав про село, городи, бджоли. Але про свині ми не чули, тож запитали у гумориста, чому обрав саме такий неординарний вид волонтерства.
«Ну, якщо чесно, то я не волонтер, не маю ні того посвідчення, ні наклейки на склі. Просто ми хотіли чимось помагати, а вже пізніше я взнав, що колоти свині – це також волонтерство. Хочу подякувати моїй команді «свинорізів» – Тарасові, Русланові, Феді, Андрію, Олегові, Славкові і всім, хто долучався, коли бракувало людей. Також щира подяка усім, хто працює на кухні, возить продукцію, меле муку, дає зерно і крупи… Величезний вклад людей, які працюють за кордоном і регулярно передають кошти. Наша робота – це шестерні, які, щоб крутитися, мають зчіплюватися між собою і заводити один механізм – а дальше все струмочками тече в річку великої допомоги нашій армії».
Якось моя добра подруга, яка, до слова, теж є прихильницею творчості нашого співрозмовника, жартома сказала:
«Владзьо, певне, вже всі свині на Тернопільщині вирізав, де він їх стільки бере?»
«Інтернет нам в поміч (сміється). До війни навіть ніхто не думав, щоб об’єднати всі села громади в Інтернет-групу. Все робилося пірамідкою – голова сказав замам, зами замам і місцеві вже розносили інформацію по селах. Довго, як на мене. В стані війни вся інформація мала розноситись миттєво, і я подав ідею створити групу зі всіх людей. Все стало набагато швидше і зручніше. Там я і написав: «Купую свині на тушонки для армії» і люди почали дзвонити, ставати в чергу. Так я з вар’ята став заготовачем».
Володимир разом із командою однодумців розгорнули чималий волонтерський штаб. Вони не лише виготовляють тушонки, а й печуть пиріжки, ліплять вареники тощо. Звідки береться стільки сил, а головне – коштів?
«Спочатку було більше надходжень, але люди виснажуються, і я це розумію. Але ми продовжуємо працювати, бо треба. Люди хочуть їсти кожен день. Також спочатку була велика проблема з півлітровими слоїчками. Сільські мешканці масово зносили їх в школу, та виявилося, що якщо робити щодня до тисячі тушонок, то баночки мають властивість закінчуватися. Я написав про це у ФБ, і зі всієї України почали звозити і передавати до нас в село кришки і баночки. Навіть з Прибалтики жінка висилає посилками…
Я не можу порахувати, скільки вже переробили свиней. Якби знав, що мене таке будуть питатися, то я б записував. Поза сто точно. Тушонок зроблено під тридцять тисяч. Не знаю точних цифр. Хочу наголосити, що ми ж ріжемо свині на дві школи – Новосільську загальноосвітню і спеціальну школу Тернопільської обласної ради. Також хочу відзначити людей, які керують тими всіма процесами, це – Наталя Липка та Володимира Войціховська. Допомогу відправляємо по-різному. Різні волонтери, різні напрямки, але всі люди перевірені і надійні. Ну і все доїжджає. Є фотозвіти, так що я за це не переживаю».
Майже чотири місяці важкої праці. Ми запитали у волонтера, чи не притих їх запал.
«Не тільки не притих, а й набирає іншого змісту – все чітко, зважено і цілеспрямовано. Коли щоранку заходжу на кухню, то бачу, що робота кипить, як у вулику: хтось вже чотири місяці теребить бараболі; хтось чотири місяці плаче, бо чистить цибулю; комусь морква вже сниться і жовті руки не відмиваються; хтось вже накачав руки, бо зліпив мільярд вареників; комусь руки не висихають від вічного полоскання і миття слоїків; хтось постійно в муці, бо місить тісто; хтось ночами обвалює м’ясо від кісток, щоб зранку дівчата кришили його на тушонку; хтось над гарячою плитою смажить, парить і помішує; хтось бере тушонку додому і варить в автоклавах цілу ніч, щоб на ранок вона поїхала на передову. Всі зайняті роботою: зносять продукти, готують, купують, важать, фасують, складають, печуть, варять, везуть… Ми всі об‘єдналися довкола однієї справи та ідеї – солдат на фронті має бути ситий! І перемагати!»
«До двадцять четвертого лютого в кожного з нас були плани на весну, на літо, на життя, але все обірвалося в одну секунду! І це всіх нас об’єднало так, як до того не об’єднувало ніколи. Ми стали одним цілим – одним клубком з сили, впертості, непереможності, віри, надії, любові, ненависті, взаємодопомоги! Нас тепер неможливо похитнути, бо об’єдналися всі українці світу! Нас всіх покликала і об’єднала Україна. І ми тут! Кожен! Ми боремося і поборемо! Ми цеглинки, які роблять стіну залізобетонно-непохитною!»
Все буде Україна!