Повідомити новину

Поширити:

Коли клятий москаль прийшов з війною в Україну, до роботи взялися усі. Не важливо – водій ти, вантажник чи вчитель, бізнесмен чи актор, війна зрівняла усіх і нагадала, що ми – один народ.

Хтось взяв в руки автомат і пішов вбивати рашистів, хтось взявся допомагати наших воякам. Не стояв осторонь і відомий гуморист з Тернопільщини, народний улюбленець, «король монологів» Владзьо (Володимир Ковцун). Ще донедавна (у довоєнний час)  на власних сторінках у соцмережах актор писав про гастролі, а зараз розповідає про волонтерство, яким зайнявся мало не з перших днів війни.

Володимир ексклюзивно для «Свободи» розповів дещо про себе та свою команду, яка, не покладаючи рук, уже кілька місяців трудиться задля наших захисників.

Про дитинство і улюблене КВК

Найперше ми попросили нашого гостя розповісти про юнацькі роки та як так сталося, що він пов’язав своє життя з гумором.

«Я  народився в Підволочиському районі, в селі Гнилички. Всі, коли то чують, перепитують: «Як село називається?» Так і називається. Родився я і виріс в Гниличках і дуже тим тішуся, бо там можна було і не вирости.

Не пам’ятаю дати, але точно знаю, що в минулому тисячолітті вступив у Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти на факультет іноземних мов. Там, напевно, таки проводили наді мною якісь експерименти, бо щось нічого не запам’ятав за п’ять років.

Знаєте, я з дитинства любив дивитися КВК, і коли на посвяті в студенти перед нами виступала наша інститутська команда «Медея» – це було щось! Я тоді так заздрив тим хлопцям, які стояли на сцені (ну бо вони були в інституті популярніші за ректора)! Дивився і знав, що таке мені не світить ніколи – був такий стереотип, що сільські нічого не можуть добитися у великому місті, а ще й з Гниличок! Минув десь місяць, і першокурсників попросили створити команду КВК. Створили, виграли і мене відразу взяли в «Медею». І так якимось чудом я, першокурсник, вже стояв на сцені з «мастодонтами» тернопільського гумору. І, як то кажуть, коли причепили Буратіну до ноги колесо – пішло-поїхало: ігри, проекти, гастролі. Потім ми придумали «Вар’яти шоу» і знов пішло-поїхало. Хоча зараз ми змінили назву на «Те саме шоу».

Як можна помагати з села?

Запитали у Владзя, де його застала війна.

«Двадцять четвертого числа о п’ятій годині ранку подзвонив син Петро з Канади і сказав, що москаль прийшов з війною. Я зрозумів – треба щось робити, але що робити в селі, я не знав. Як можна помагати з села? Чим? Подзвонив до друзів в Тернопіль – всі чимось зайняті – возять, передають, приганяють, зустрічають, відправляють… Зима. Село. Якщо були, то знаєте про що я. Минуло кілька днів, поговорив з старими друзями, з якими я ще робив дахи. Зібрав всіх докупи, «напитали» свиню і так все почалося…»

«Колоти свині – це також волонтерство»

Той, хто стежить за творчістю Владзя (а таких мільйони), знає, що він дуже файний господар. Не раз під час монологів у «Вар’яти шоу» він розповідав про село, городи, бджоли. Але про свині ми не чули, тож запитали у гумориста, чому обрав саме такий неординарний вид волонтерства.

«Ну, якщо чесно, то я не волонтер, не маю ні того посвідчення, ні наклейки на склі. Просто ми хотіли чимось помагати, а вже пізніше я взнав, що колоти свині – це також волонтерство. Хочу подякувати моїй команді «свинорізів» – Тарасові, Русланові, Феді, Андрію, Олегові, Славкові і всім, хто долучався, коли бракувало людей. Також щира подяка усім, хто працює на кухні, возить продукцію,  меле муку, дає зерно і крупи… Величезний вклад людей, які працюють за кордоном і регулярно передають кошти.  Наша робота – це шестерні, які, щоб крутитися, мають зчіплюватися між собою і заводити один механізм – а дальше все струмочками тече в річку великої допомоги нашій армії».

          «Купую свині на тушонки для армії»

Якось моя добра подруга, яка, до слова, теж є прихильницею творчості нашого співрозмовника, жартома сказала:

«Владзьо, певне, вже всі свині на Тернопільщині вирізав, де він їх стільки бере?»

«Інтернет нам в поміч (сміється). До війни навіть ніхто не думав, щоб об’єднати всі села громади в Інтернет-групу. Все робилося пірамідкою – голова сказав замам, зами замам і місцеві вже розносили інформацію по селах. Довго, як на мене. В стані війни вся інформація мала розноситись миттєво, і я подав ідею створити групу зі всіх людей. Все стало набагато швидше і зручніше. Там я і написав: «Купую свині на тушонки для армії» і люди почали дзвонити, ставати в чергу. Так я з вар’ята став заготовачем».

«Люди хочуть їсти кожен день»

Володимир разом із командою однодумців розгорнули чималий волонтерський штаб. Вони не лише виготовляють тушонки, а й печуть пиріжки, ліплять вареники тощо. Звідки береться стільки сил, а головне – коштів?

«Спочатку було більше надходжень, але люди виснажуються, і я це розумію. Але ми продовжуємо працювати, бо треба. Люди хочуть їсти кожен день. Також спочатку була велика проблема з півлітровими слоїчками. Сільські мешканці масово зносили їх в школу, та виявилося, що якщо робити щодня до тисячі тушонок, то баночки мають властивість закінчуватися. Я написав про це у ФБ, і зі всієї України почали звозити і передавати до нас в село кришки і баночки. Навіть з Прибалтики жінка висилає посилками…

Я не можу порахувати, скільки вже переробили свиней. Якби знав, що мене таке будуть питатися, то я б записував. Поза сто точно. Тушонок зроблено під тридцять тисяч. Не знаю точних цифр. Хочу наголосити, що ми ж ріжемо свині на дві школи – Новосільську загальноосвітню і спеціальну школу Тернопільської обласної ради. Також хочу відзначити людей, які керують тими всіма процесами, це – Наталя Липка та Володимира Войціховська. Допомогу відправляємо по-різному. Різні волонтери, різні напрямки, але всі люди перевірені і надійні. Ну і все доїжджає. Є фотозвіти, так що я за це не переживаю».

      «Робота кипить, як у вулику»

Майже чотири місяці важкої праці. Ми запитали у волонтера, чи не притих їх запал.

«Не тільки не притих, а й набирає іншого змісту – все чітко, зважено і цілеспрямовано. Коли щоранку заходжу на кухню,  то бачу, що робота кипить, як у вулику: хтось вже чотири місяці теребить бараболі; хтось чотири місяці плаче, бо чистить цибулю; комусь морква вже сниться і жовті руки не відмиваються;  хтось вже накачав руки, бо зліпив мільярд вареників; комусь руки не висихають від вічного полоскання і миття слоїків; хтось постійно в муці, бо місить тісто; хтось ночами обвалює м’ясо від кісток, щоб зранку дівчата кришили його на тушонку; хтось над гарячою плитою смажить, парить і помішує;  хтось бере тушонку додому і варить в автоклавах цілу ніч, щоб на ранок вона поїхала на передову. Всі зайняті роботою: зносять продукти, готують, купують, важать, фасують, складають, печуть, варять, везуть… Ми всі об‘єдналися довкола однієї справи та ідеї – солдат на фронті має бути ситий! І перемагати!»

Справжнім українцям від народного улюбленця Владзя:

«До двадцять четвертого лютого в кожного з нас були плани на весну, на літо, на життя, але все обірвалося в одну секунду! І це всіх нас об’єднало так, як до того не об’єднувало ніколи. Ми стали одним цілим – одним клубком з сили, впертості, непереможності, віри, надії, любові, ненависті, взаємодопомоги! Нас тепер неможливо похитнути, бо об’єдналися всі українці світу! Нас всіх покликала і об’єднала Україна. І ми тут! Кожен! Ми боремося і поборемо! Ми цеглинки, які роблять стіну залізобетонно-непохитною!»

 

Все буде Україна!