Зіна

І був вечір. Сутінки спадали на місто, де-не-де почали світитися вікна будинків, на сірому небі помаленьку висипали мерехтливі зорі.

І була тиша. Така, яка буває лише весною ввечері: ні дощу, ні вітру, тільки чути іноді квапливі кроки запізнілих перехожих. А мить по тім – шумна весела компанія студентів, хлопців і дівчат, що з’юрбилися біля під’їзду.

–  Ось і все, – весело промовив один із хлопців, високий чорнявець. – Провели Зіну додому.

– Щиро дякую, – жваво обізвалась Зіна. – Йти самій було б нецікаво. До завтра!

Прощальна усмішка, і ось каблучки процокотіли по сходах, і Зіна вже у кімнаті-«хрущовці», і мати докірливо хитає головою, а батько похмуро дивиться вбік.

– Я більше не буду, – обіцяє Зіна і кидається до дзеркала, бо треба змити макіяж і не забути перевірити сумочку (здається, губна помада закінчується?), треба сказати батькам. Бо як інакше? Усе-таки вона вродлива, і якщо на ранок, не дай, Боже, мішки під очима, то цього не переживе.

Та поки що усе гаразд, і Зіна кидається у вир молодого життя – танці у клубі, прогулянки по парку з чорнявим Петром, таємні поцілунки.

З погляду дівчини, все життя – казка, кожен день – особливий. А сьогодні й поготів. Красень Петро нарешті освідчився, і Зіна дала згоду. Про що і повідомила маму з татом.

Їхня реакція була зовсім не такою, як передбачала Зіна. Замість вітань, мама плаче, а батько стискає кулаки і вочевидь жаліє, що минули ті часи, коли можна було взяти до неслухняної доні замашного паска чи, хоча б, довгої різки.

Та що до того Зіні! Вона кохає, її кохають і, зрештою, хіба не має вона права на особисте життя?

– А інститут? – трохи заспокоївшись, питає мати. Вона працює вчителько в школі і питання освіти для неї важливіше за донине щастя.

– Спробуй не закінчити, – погрожує батько. Він у Зіни простий робітник, та про вищу освіту для доні мріє не менш за дружину.

– Закінчу, – обіцяє Зіна.

І було весілля: жартівливо-веселе, як і сама молодість. Яка вродлива наречена! А який красивий молодий! І багатий, бо має власну кооперативну квартиру – спонсорували його батьки.

А час летить, і нема йому спину. Нашу Зіну зустрічають біля пологового будинку з крихіткою-синочком на руках. Життя продовжується.

Та все менше і менше дивиться Зіна у дзеркало, кидає інститут, йде працювати двірничкою.

Коханий чоловік все більше і більше пропадає вечорами у друзів.

І Зіна залишається сама, розповідає казки синочку, прибирає оселю, куховарить і помаленьку починає розуміти, що її сімейне життя на грані краху. Більше не знаходить позитивних рис у свого чоловіка – самовпевнений, гордий, байдужий до неї. Наче, народивши сина, вона виконала свій обов’язок, котрий навіть іноді дорікає, що не закінчила інститут.

– Ну і що? – дивується Зіна. – Он мій батько лише ПТУ закінчив, а живуть з мамою щасливо.

– Твої батьки – виняток із правил, – здвигає плечима Петро.

– А твої директори давно розлучені, – пускає шпильку Зіна.

Петро хапає плащ, гримає дверима.

Вона знову залишається сама.

Відчудження між ними стоїть кам’яним муром, не пробити його навіть тараном кохання.

А, може, й не було його? Може, просто вигадала свою сліпу любов. І зробила непоправну помилку у своєму житті.

Замислюється Зіна, потім плаче, а потім йде до загсу писати заяву про розлучення. Дивно це чи ні, але Петро погоджується відразу. Наче чекав цього.

– Я перетворилась на куховарку і прибиральницю, – заявляє Зіна в суді.

– Якщо так, то віддай дитину мені, – вимагає Петро.

– Нізащо! – вигукує Зіна і перемагає.

Зіна знову живе із батьками, доглядає сина і не хоче навіть чути про колишнього чоловіка. Втім, він виїхав у інше місто, знову одружився, але справно висилає Зіні аліменти.

Дивна усе-таки ота субстанція – час. Не встигли оглянутися, як минає день, залишаючись лише у спогадах. І минає рік, мов хвилина. І десять літ, мов одна година.

…Він подзвонив у двері. Зіна відчинила, глянула у змарніле, колись рідне обличчя.

– Як син? – запитав Петро.

– Вже дорослий, – відповіла.

І подивувалась про себе, чому говорить так байдуже.

Петро пом’явся.

– А ти як? – поцікавився, вочевидь, перемагаючи себе.

– Я – добре, – сухо відповіла Зіна і гримнула дверима.

– Треба було запросити його в хату, – докірливо промовила старенька мати з кухні.

– Нізащо! – сердито гукнув із вітальні батько. – Добре зробила. Був би я молодший, то порахував би ребра тій скотині!

Зіна опустилась на стілець в коридорі і гірко заплакала.

Знову минув рік. Дорослий син привів у хату собі дружину, а їй невістку, раптово помер від інфаркту Зінин батько, згасла від раку мати. Потім у Зіни з’явились онуки, і вона відверто ними тішиться, бо ж діти у жінки – останні ляльки, а онуки – перші діти.

Зіна присвятила себе дітям. Петро більше не давав про себе знати, і вона була цим задоволена. Ні до чого ворушити минуле, коли воно присмачене полином.

А якось увечері підійшла до дзеркала, довго розглядала своє обличчя – постаріле, зморшкувате, вицвілі втомлені очі, сиві коси, акуратно зібрані в віночок.

Марнота життя…

Чи, може, подвиг?